Хто міг передбачити, що на долю нашого покоління випаде війна? Хто міг сподіватися, що на початку ХХІ століття доведеться зі зброєю в руках захищати незалежність держави? Кому ще кілька років тому спало б на думку, що доведеться проводжати в останню дорогу героїв, які навічно залишилися молодими…

Роман Пашинський виріс у мальовничому селі Кульчинах Красилівського району. Ніколи і не мріяв стати військовим. Закінчивши школу, успішно склав вступні екзамени до Української державної академії залізничного транспорту і паралельно став навчатися на військовій кафедрі Харківського політехнічного інституту. На той час її намагалися закінчити ті, хто не хотів служити в армії. Закінчивши навчання, отримавши диплом і військову спеціальність «Командир інженерно-саперного взводу» та звання молодшого лейтенанта, вирішив піти служити в армію.
Як не дивно, але довелося хлопцеві зіткнутися з бюрократичними перешкодами — щоб потрапити до війська, потрібно було зібрати безліч довідок.
11 березня 2014 року стало його першим днем служби.
Коли ще був студентом, познайомився з гарною дівчиною Дариною. Між молодими людьми спалахнуло кохання, і вони подали заяву до РАЦСу. Реєстрацію шлюбу їм призначили на 25 квітня і молодому офіцерові довелося проситися у короткотермінову відпустку. Цей день Роман і Дарина вважають одним із найщасливіших у житті.
Молода сім’я оселилася у селищі Черкаському Дніпропетровської області, де розташована військова частина, куди Романа направили для проходження служби. А ще за два тижні почалася мобілізація.
Йому, як офіцеру, дали під командування 18 бійців, серед яких були наркомани, алкоголіки, колишні в’язні. Усі підлеглі були старшими за віком. Сказати, що було важко — не сказати нічого. Не було досвіду, навичок командування. Намагався ставитися до кожного по-людськи: «Хлопці, не пийте! Хлопці, потрібно щось зробити! Хлопці, не лізьте туди!» Проте такі прохання не завжди виконувалися. Покарати? А як, коли завтра вони підуть під кулі і не кожен повернеться живим чи неушкодженим!
А 18-19 липня потрапив у селище Піски. Потім брав участь в обороні Донецького аеропорту. Згодом були бої за Опитне і Водяне... Жили в селі Тоненькому в залишених будиночках дачного кооперативу. Коли починався ворожий обстріл, ховалися у підвалах. В окремих з них вони були міцні і надійні для сховища, в інших — так собі. Йому випало переховуватися у старенькому будиночку, де замість підвалу була яма до пояса, яка закривалася дерев’яною кришкою. Якби снаряд влучив у цей будинок, їх би просто присипало і ніхто не знайшов би їхніх тіл. Проте, на щастя, снаряди вибухали тільки поблизу будинку.
У 2015 році в житті Романа та Дарини сталася знаменна подія — народилася їхня донечка Улянка. Молодому татові надали шість днів відпустки. Наступна їхня зустріч відбулася тільки через рік. Шкодує, що не бачив, як донечка росла, як робила перші кроки, як прорізався перший зубчик. А Улянка в більшості бачила тата тільки на фото.
«Чи було страшно?» — запитала Романа. «Тільки дурень не боїться! — з посмішкою відповів чоловік. — Проте людина до всього звикає — до посвисту куль, до вибухів снарядів. Не можна тільки до смерті звикнути. Щойно твій побратим говорив, сміявся, а за мить його вже нема…».
Було і страшно. Якось обстріляли їхній блокпост. Бій був запеклий — багатьох поранило, чимало загинуло. Тіла загиблих повантажили в кузов автомобіля, накрили плащ-палаткою і повезли у тил, звідки їх мали розвозити за місцем поховання. Дорогою автомобіль потрапив у велику вибоїну і з кузова випала чиясь відірвана рука. На пальці було така ж обручка, як і в Романа. Побачив і в якусь мить уявив себе на місці загиблого. Стало страшно.
Взагалі про своє перебування в АТО Роман розповідає, як про щось звичне і буденне. Виїхали якось на бойове завдання. Повинні були поставити міни і швиденько відійти. А тут хтось потрапив на розтяжку, і одна з мін вибухнула. В результаті — 8 поранених і один убитий: він загинув у свій день народження. Його навіть привітати не встигли. Трьом «пощастило» — одному осколок застряг у паскові, другому — пошкодив документи, а Романові влучив у плече, проте не поранив, урятував бронежилет. На плечі залишився тільки великий синець.
Про нагороди говорити не любить: «Є кілька медалей… Та найголовніша, якою дорожу найбільше, — кваліфікаційний нагрудний знак ЗСУ «За розмінування І ст.».
Роман Пашинський на війні був командиром взводу, роти, а згодом його перевели в штаб оперативного командування, де він служить нині. Від молодшого лейтенанта виріс до капітана.
Вже звик до військового життя, іншого не уявляє. Чи повернеться до професії залізничника? «Напевне що ні, — сміється. — На моє життя роботи сапера вистачить. Там стільки мін, залишиться стільки боєприпасів, що знешкоджувати потрібно буде дуже довго!»
Романові надали два тижні відпустки і вперше за три роки сім’я приїхала в Кульчини до батьків. За тиждень звик вдома, повертатися не хочеться… Але потрібно — війна ще триває. А так хочеться миру, щоб не гинули молоді хлопці, щоб діти не лякалися вибухів, щоб дорослі повернулися до мирної праці. Хай збуваються твої мрії, Романе!