Переглядаю старі фото, пильно вдивляюся в молоде, але змарніле обличчя жінки, якій залишилося жити кілька місяців. Тут їй ледь за сорок… Поруч — маленька донечка і мама. У маминих очах — біль і безнадія, в очах дочки — відчай. Лише маленька Наталочка ще не знає, що незабаром стане сиротою, бо від маминої хвороби немає ліків…
За 42 роки життя на долю цієї мужньої і гордої жінки Катерині Куян випало стільки страждань, стільки негараздів, що дивуєшся — звідки черпала сили, що допомагало щоразу не стогнати, не виявляти болю душевного і фізичного, аби не потурбувати найрідніших людей.
Про Катерину Куян дізналася у 2001 році. Не довелося зустрітися з цією талановитою жінкою за її життя, поспілкуватися, послухати вірші з вуст поетеси. А нас розділяло лише три десятки кілометрів! Проте після того, як прочитала кілька її поезій, з’явилося бажання дізнатися про неї більше, тому жадібно ловила кожне слово з вуст мами, Ганни Ананіївни, колишнього сільського голови Василя Надолинського, який живе по сусідству з обійстям її батьків, збирала спогади її дітей, вчителів, односельців. І в моїй уяві вимальовувався світлий образ жінки, матері, дочки, якій доля подарувала красу, талант, лагідну вдачу, проте обділила простим жіночим щастям та не дала здоров’я…
Мене завжди манило її рідне село Ключівка на Красилівщині. Буваючи там, не минаю старовинної церкви, якій понад 200 років, джерела з цілющою водою, купальню, що побудована поруч. А трохи далі — сільське кладовище, де вічним сном спочивають жителі села, де поховали й Катерину.
Це село вона з любов’ю оспівувала у своїх коротеньких поезіях, до нього завжди линула серцем і душею. Тут вона пасла корову і плела віночки з кульбаби, тут жили її друзі, з якими завжди радо зустрічалася. А ще жили батьки, прості, роботящі люди — Петро Васильович і Ганна Ананіївна.
Після школи вступила на заочне відділення до автомобільно-дорожнього технікуму в Одесі. Там, повертаючись з роботи, невдало впала і забила спину. А мамі саме в той час сон наснився, ніби приїхала вона до дочки в гості, а та запнута чорною хусткою. «Чому ти, Катю, в чорній хустці?» А дочка у відповідь: «Подружка моя померла, так мені тяжко»…
І почалося тривале лікування. Зверталися до лікарів, знахарів, масажистів, однак кожен встановлював свій діагноз, а покращення не наставало. Ноги ніби й не боліли, а ходити не могла.
На той час вона повернулася з Одеси і стала жити у Хмельницькому. Коли вже зовсім не змогла ходити, за рік до смерті, мама забрала її додому, в село. Тоді, виходячи з квартири, вона обвела очима кімнату і сумно запитала: «Мамо, невже я більше сюди не повернуся?» «Ну що ти, доню, повернешся!»
У ті дні Катерина Петрівна писала:
«Мій сум дивився вслід
весні і літу,
осінь приступила,
стоїть біля вікна
слухає мій біль…»
Катерина з радістю повернулася у село. Тішилася, що до неї йшли сусіди, однокласники, родичі.
Біля Каті весь час був її син Сашко. Доглядав її, чотири роки. Ніколи і нікого не просила про допомогу, тільки його, тільки Сашка. Разом щось читали, він записував її вірші, розмовляли.
Хвороба прогресувала. І, як висловився її син Сашко: «Настала зима серед літа — мами не стало. І хоч природа навкруги буяла зеленню, теплом, різнобарв’ям квітів, а на душі було відчуття холоду та сірості».
Вона померла за три дні до 16-річчя своєї донечки Наталки. 19 років тому її не стало, проте часто приходить у мамині сни, у сни дочки та сина. Вони переконані, що ті сни на добро.
А про поетесу в районі дізналися після її смерті. 13 липня 2001 року, у першу роковину смерті, в її рідному селі відбулися перші літературні читання. У маленькому залі сільського клубу зібралися односельці, щоб вшанувати світлу пам’ять землячки. Під час одного з виступів у відчинені двері залетіла ластівка, й одразу згадався її вірш:
«…Мамо і тату,
я ластівкою навесні
До вас прилечу…»
Здавалося, то світла душа Катерини залетіла до клубу і, покружлявши, вилетіла. В очах багатьох блищали сльози…
Кожні два роки в районі відбуваються літературні читання, присвячені Катерині Куян. Редакція газети «Красилівський вісник» та Красилівська бібліотека започаткували літературні премії її імені, яку присвоюють жінкам, що пишуть поетичні твори.
А ще її вірші закликають до чистих, вірних почуттів:
«Любов —
це справжня казка,
високої вірності,
чистої ніжності…»
Відійшла у вічність жінка, поетеса, яку донині читають, згадують добрим словом. А вона, незадовго до смерті написала:
«Коли роки
У вічність відійдуть –
Трояндою
Залишусь я…
Цвістиму в слові…»
Gismeteo 
