Свою першу метрику, видану в німецькому містечку 75 років тому, Віктор Хилюк зберігає в сімейному архіві. Цей документ, пожовклий від часу, не відразу віддала йому мати. Минали десятиліття, а вони з батьком так і не наважувалися нікому розповісти правду про те, що їхній син Віктор народився у неволі на чужині. Тривожилися, аби не накликати біди на дитину.

…Його батьки Ярина та Адам Хилюки побралися ще перед війною. Раділи народженню первістка, але хлопчик захворів та помер.
Коли розпочалася війна, Адаму Хилюку доручили евакуювати офіцерських дружин, дітей та літніх людей. Проте біженці не доїхали й до Вінниці, бо налетіли німецькі літаки. Здавалося, що горіла не лише земля, а й небо. Хто вцілів, вирушив до Вінницького притулку, проте Адам з дружиною манівцями пробралися до рідного села. А там уже господарювали німці.
У 1943-му Адама та Ярину загарбники із рідних Зубарів Ізяславського району повезли у переповненому «товарняку» на примусові роботи в Німеччину.
Коли прибули до міста Дортмунд, то їм довелося розлучитися. Адам поїхав у село Драйслер-Вестфалія із німкенею Терезією Штенден, а Яринку, яка уже була при надії, забрали у жіночий табір, видавши форму з номером 464669, і їй разом з невільниками довелося тяжко працювати. Невдовзі зрозумівши, що жінка вагітна, перевели її на швейну фабрику в місто Вальтрок, де розмістився спецлазарет, в якому народжувалися діти бранок. Спочатку 1 травня 1944 Євгенія Хорошун, теж із Зубарів, народила доньку Майю, а через два дні у Ярини Хилюк з’явився синочок. Породіллям дозволили ходити на роботу по черзі — якщо Євгенія доглядала за немовлятами, то Ярина виконувала ще й її норму.
— А вижили ми завдяки маминому грудному молоку, — наче читаючи мої думки, сказав Віктор Адамович. — Коли мій батько якимось чином дізнався, що в нього народився син, то йому вдалося передати дружині листівку із зображенням янголів, яку я досі зберігаю. Упевнений, що саме Терезія Штеден, у якої працював тато, врятувала мені життя. Бо ж немовлят німці забрали у полонянок. Коли моя мама заступилася за мене, то її побили. Як дізнався мій батько про цю страшну новину, то розповів Терезії, а вона, набожна жінка, приїхала у табір й зуміла мене з того пекла витягнути. Не лише мене півтора року з донькою Анною доглядала, а й ходила зі мною у місцеву кірху, де хрестила, назвавши Вільгельмом…
Коли у квітні 1945 року американці звільнили невільників, то Ярина Хилюк прийшла до Терезії Штеден, дякувала за сина, що вберегла його, а німкеня вмовляла її, аби та не розлучала її з Вільгельмом.
— У мене чоловік загинув у перші дні війни, а донька невиліковно хвора, не потішить онуками, — скаржилася німкеня. — А ти молода, у тебе ще будуть діти.
І справді, Терезія наче у воду дивилася — поповнилася родина Хилюків ще чотирма малятами, які народилися одне за одним.
Проте подружжю з синочком довелося перебувати ще три місяці у фільтраційному таборі НКВС, де остарбайтери проходили перевірку. Ярина з дитиною довго добиралися в Україну, бо Адама мобілізували в армію. Аж у березні 1946 року чоловік повернувся в Зубарі.
— Мої батьки тримали в таємниці те, що я народився у неволі, навіть метрику, видану німецькою владою, мама сховала на горище. Коли я збирався до першого класу, то тато так непокоївся, що вирішив поїхати в район до знайомого, аби той допоміг йому з документом. Після десятирічки навчався у Хмельницькому медичному училищі, а потім служив у Радянській армії, та ще брав участь у параді на Красній площі в Москві. Ніхто й не здогадувався, що я — малолітній в’язень німецьких таборів.
 Уже коли Німеччина через фонд “Взаєморозуміння і примирення” почала розшукувати остарбайтерів, аби віддати компенсацію за примусову працю, то Ярина Хилюк дістала з горища німецьку метрику й віддала її старшому синові. Просила, аби він навідався до Терезії й подякував їй за порятунок.
До Німеччини Віктор Хилюк поїхав з дружиною Онисею. Побували в тому містечку, де він народився. Фабрики, на які працювали остарбайтери, не було, а от кірха, в якій хрестили маленького невільника, назвавши Вільгельмом, збереглася.
 На жаль, Терезія Штеден померла, а от її донька Анна радо зустріла подружжя. Їй під час війни було п’ятнадцять років, і Вільгельма, якого вважала своїм братом, не забула.
 Звісно ж, іншої долі Віктор Хилюк собі б не бажав. Бо ж не уявляє життя без дружини, двох доньок та трьох внуків. А їхня спільна стежка розпочалася ще зі студентських років, коли навчалися у Чернівецькому медичному інституті. І Віктор Адамович, і Онися Іванівна працювали у сільській дільничній лікарні аж до пенсії. Не віриться їм, що вже збігло понад сорок щасливих років їхнього подружнього життя.