Нестерпно прокидатися від вибухів, а не під спів пташок чи яскравого сонця. Як боляче бачити, коли вулицями міста роз’їжджають машини, з яких чути постріли, а посеред парку видніються домовини. Моторошно навіть іти коридорами університету, відколи у ньому з’явилися чужинці у     камуфляжі зі зброєю.
Інколи Каті Трубецькій здавалося, що це жахливий сон. Їй так не хотілося вірити, що рідне місто охопило полум’я війни.


Мати Каті жила у постійній тривозі. І якось несподівано прийняла рішення. «Досить, доню, поїдеш до дідуся Васі та тьоті Ліди», — сказала вона.
Довелося Катерині самій добиратися на Хмельниччину, бо матері не вистачало грошей на квиток. Коли приїхала у село Бабине, то уперше  раділа теплому літньому дню, не здригалася від пострілів і вибухів. А тітка Ліда, хоча й не рідна Катерині, проте зустріла привітно. У неї велика сім’я – шестеро дітей виховує, проте з першого дня Катя відчула її гостинність й доброту. Сподівалася дівчина, що у селі Бабине на Старосинявщині довго не затримається. Їй так кортіло повернутися додому, пригорнутися до матері. Проте минуло два місяці, а війна у Луганську не вщухала. «Мама телефонувала щодня, розпитувала, як мені живеться, просила, щоб я слухалася тітку Ліду й допомагала їй, — розповідала Катя. — Одного дня я не могла додзвонитися ані до неї, ані до віт-
чима, тільки ввечері він подзвонив і сказав, що у мене вже нема мами. У неї влучив снаряд. Матуся загинула із ненародженим п’ятимісячним братиком. Не повірила, що у мене уже нема найріднішої людини на землі. Напевне, ще довго в це не повірю. Для мене мама залишиться такою, якою її бачила востаннє, бо на похорон поїхати я не змогла. Коли вона проводжала мене до вокзалу, то сказала, що нелегко їй прощатися зі мною, бо ж я їду не гостювати, а подалі від біди. А сама ж не вбереглася.
Не знала Катя, як жити далі. Що її, сироту, чекає. Адже додавати безкінечних клопотів дідусеві (вітчиму мами) та його дружині дівчині було ніяково. Проте добрі люди не забарилися. І підтримала сироту місцева мешканка, депутат районної ради Світлана Гарник. Заспокоювала й переконувала Катю, що попри усі біди та горе життя не спинилося, а триває. І дівчині необхідно знайти сили, аби подбати про своє майбутнє. Бо ж повернутися у Луганськ й там навчатися вона поки що не зможе. Опановувати професію їй доведеться тут на Поділлі.
Зцілювала від зневір’я сироту й голова Старосинявської районної ради Оксана Бондарчук.
— Коли я уперше побачила Катю, то вона українською мовою не могла і слова сказати. Нині уже пробує спілкуватися по-українськи, — розповідає Оксана Олександрівна.
Вона клопотала про подальше навчання Катерини. Якраз тоді набір у вищі навчальні заклади закінчився. Аби не гаяти часу, дівчина вирішила здобути професію кухаря у професійному училищі м. Хмельницького.    
Луганчанка Катерина Трубецька була вражена тією турботою і опікою, якою її оточила Оксана Олександрівна. І їй, сироті, згідно з рішенням сесії районної ради надано допомогу п’ять тисяч гривень на вирішення соціальних проблем. Окрім того, Катя отримуватиме допомогу по втраті годувальника.
— Я ж приїхала у село влітку, зимових речей не брала,— допомогли мені купити теплий одяг та чобітки зовсім незнайомі, проте чуйні люди. — Вдячна і сільському голові Дмитру Сидоруку за матеріальну підтримку, Ліді Паламарчук та її великій родині, які прийняли мене, як рідну,— сказала Катя Трубецька.
Нині Оксана Бондарчук залишається для сироти надійною підтримкою та порадницею, намагається, аби Катя не відчувала себе самотньою. Адже як це радісно знати, коли ти не одна.
Часто дівчина бачить своє рідне місто у телевізійних новинах, але його не впізнає — згарища та руїни у ньому. Проте вона не сумнівається, що жахіття війни минуться, вона повернеться додому й продовжить навчання в університеті. Прагне жити на землі, де народилася, де її мама знайшла останній спочинок. Добро, упевнена Катя, таки переможе зло.