Ступила на подвір’я і наче в казку поринула. Біля млина з вітряком зупинилася підвода, хоч коника запрягай. А далі видніється ставочок, є й місток через гребельку. Навіть здалося, що довгодзьобі білі птахи зупинилися від подиву серед справжнього, не іграшкового, містечка, від якого віє теплом. І дізнаюсь, що це дерев’яне диво для онуків змайстрував Павло Загребельний.

— Не лише мій батько постарався, а й допомагав йому мій чоловік, — зауважила Алла Вараниця. — Все розпочалося з гойдалки, змайстрували таку широченну, щоб усім дітям вистачило місця. А потім сини замовили ще й величезну шпаківню. А ця чудасія для чотирьох дітей неабияка радість.
Саме про таку багатодітну родину й мріяли Іван та Алла Вараниці, коли побралися як ще були студентами. Закінчивши університет, вирішили поїхати на роботу в сільську школу. Якраз батьки Івана, теж педагоги, стали пенсіонерами. Тож і син, і невістка продовжили відкривати світ пізнання для дітвори.
Роки збігали у шкільних турботах, раділи успіхам вихованців, але так хотілося тішитися ще й своїми дітьми. Сумно було, бо лелека повсякчас обминав їхній дім. Все ж подружжя зважилося прихистити сирітку в своєму домі. Не думали і не гадали, що побачивши фотографії восьмирічного Макара та шестирічної Олександри, вирішать виховувати обох. Як це завше трапляється, чоловік мріяв про сина, а дружина про доньку, проте подружжя вирішило не розлучати брата із сестрою. А невдовзі прийомних батьків чекав ще сюрприз. Адже бездоглядним залишився й однорічний Саша, найменший брат сиріток. Малюка теж вирішили огорнути любов’ю та турботою, хоча знали, що нелегко буде виховувати відразу трьох дітей.
Довелося чимало зусиль докласти батькам, аби сини та донька зростали не лише розумними, а й здоровими, бо ж лікарі знайшли у дітей хронічні недуги, зокрема сколіоз, плоскостопість. Старалися, щоб вони не засиджувалися за комп’ютером, чи з телефоном, а повсякчас займалися фізичними вправами на спортивному майданчику, який облаштовував глава родини Іван Григорович. Та все ж Алла Павлівна була впевнена — хореографія поліпшить здоров’я синів та доньки. Хоча Макар і не був у захваті від того, що навчатиметься танцювати, але не посмів мамі перечити, не хотів її засмучувати.
Коли ж найменший Саша побачив, як брат із сестрою вальсують, тренуються перед поїздкою на фестиваль у Болгарію, то і йому закортіло зайнятися бальними танцями. Зумів хлопчик поєднати корисне й красиве. Бо ж ще змалечку крутився біля дідуся Григорія Васильовича, коли він ремонтував старенького трактора. А підрісши, став його помічником, завжди намагався збагнути, що стало причиною поломки техніки, вкрай необхідної у домашньому господарстві.
Саша виявився найвитривалішим танцюристом — тричі на тиждень із батьком вирушав до райцентру на заняття з хореографії. У Макара з’явилися інші вподобання — легкою атлетикою й тенісом захопився, а його сестра Олександра вирішила більше часу приділити гуманітарним наукам, бо мріє обрати професію педагога.
Вона, єдина донька, стала першою помічницею для своєї матусі — разом куховарять, випікають солодощі, а ще обоє залюблені у квіти, які насаджують та плекають.
Коли ж родина поповнилася півторарічним хлопчиком, теж Сашком, то Олександра залюбки бавила маленького непосиду. Хоча няньок йому вистачало, бо ще й бабуся Людмила Купріянівна щодня навідувалася. Переймалася, що хлопчик переляканий, часто плакав, бо вже встиг набідуватися. Всі потрудилися, щоб зріднитися з Сашком, оточивши його любов’ю та турботою. І він невпізнанно змінився. Не лише підріс, а й залюбки спілкувався зі мною, сяяв від щастя, розповідаючи, що став другокласником, і нарешті діждався канікул. Зізнався, нелегко йому дається наука, більше всього подобається грати у футбол.
Непомітно для подружжя минуло майже одинадцять років, відколи їхній дім наповнився дитячим щебетом. Уже донька — випускниця школи — мріє стати студенткою. Приємно, що Макар закінчує другий курс Вінницького аграрного університету. Всі з нетерпінням чекають його приїзду, і, як завжди, щоліта, помандрують у триденний похід, прихопивши із собою все необхідне.
Завдяки подружжю діти не розгубилися по сиротинцях, бо зростають під одним дахом. І навіть, запевняють батьки, їхні чотири сонечка, ставши дорослими, залишаються рідними і завжди бажаними. А це так важливо, коли з далекої дороги прийомним дітям є куди повернутися.