Надрукувати
Категорія: Любисток
Перегляди: 583

Мамо, не плач. Я повернусь весною.
У шибку пташиною вдарюсь твою.
Прийду на світанні в садок із росою,
А може, дощем на поріг упаду.

Голубко, не плач. Так судилося, ненько,
Що слово «бабусю» вже не буде твоїм.
Прийду і попрошуся в сон твій тихенько,
Розкажу, як мається в домі новім.
Мені колискову ангел співає
І рана смертельна уже не болить.
Ти знаєш, матусю, й тут сумно буває:
Душа за тобою, рідненька, щемить.
Мамочко, вибач за чорну хустину,
За те, що віднині будеш сама.
Тебе я любив. І любив Україну.
Вона, як і ти, була в мене одна.
Оксана Максимишин-Корабель.

Ми в неоплатному боргу перед хлопцями, які заради нашого майбутнього воюють на сході України, а особливо перед тими, хто на вівтар свободи, гідності та незалежності нашої держави поклали своє життя. А ще — перед їхніми матерями, які народили, виростили, виховали і провели в останню дорогу своїх синів. Серед них — Валентина Михайлівна Шемчук із с. Чепелівки.
Тут, у цьому мальовничому селі на Красилівщині, вона народилася, тут зростав її єдиний син Петрик, якому готова була небо прихилити.
Не склалося її особисте життя, тому всю любов, ласку віддавала своїй єдиній дитині. Бачила його бажання вчитися, тому не могла дозволити, щоб син не мав вищої освіти. А де ж взяти грошей?
Після довгих роздумів і безсонних ночей вирішила їхати на заробітки. Хай там що, а її син здобуде вищу освіту!
Усі клопоти про сина переклала на плечі свого брата Василя та матері, а сама спілкувалася з ним по телефону. Як хотілося щоразу бачити його, пригорнути, заглянути у вічі, погладити по голівці…
Щоразу, приїжджаючи у відпустку, бачила, як син дорослішав, змінював свої погляди на життя. Обрав для навчання Бережанський агротехнічний інститут, де здобував спеціальність інженера-механіка. При інституті закінчив військову кафедру і отримав звання молодшого лейтенанта запасу.
5 вересня 2014 року сина призвали в армію і направили в зону АТО. Чи відчувало біду материнське серце? Напевне ні, адже сподівалася на краще, але постійно було у тривозі — як він там?
А йому було нелегко, адже у 23-річному віці довелося командувати людьми, які мали по 40 і більше років, багатий життєвий досвід, проте ставилися з повагою до свого молодого командира.
Валентина Михайлівна розуміла — за недовгий час її син став справжнім чоловіком, адже суворі воєнні будні здатні загартувати будь-кого. А Петрикові доводилося і прикривати відхід товаришів, когось рятувати, виручати…
Так було і в останній день його життя, коли, виконуючи наказ командира, вирушили до підбитого танку для визначення можливого шляху його евакуації. Пересуваючись танковою колією, потрапили під мінометний обстріл противника. Від вибуху міни, він та ст. сержант В. Й. Арабський отримали смертельні поранення.
Сповістили страшну звістку матері. Не хотілося вірити у те, що почула. Чайкою полетіла додому, сподіваючись, що зустріне живого сина, обніме, пригорне, а те, що їй сказали, то неправда, то чийсь злий жарт!
Ні, не жарт. 11 лютого тисячі людей зустрічали жалобну колону. Все село вийшло наступного дня попрощатися з її сином, провести його в останню дорогу.
…П’ятий рік після смерті сина настала весна. Уп’яте без нього цвітуть сади і полум’яніють тюльпани. А мама топче стежину до сільського кладовища, де вічним сном спочиває її єдиний син, який ще не встиг пізнати кохання, одружитися, подарувати мамі любих онуків, а вже пішов у засвіти…