Уже понад шістдесят років разом ідуть життєвою стежкою Надія та Іван Кирилюки. І стосунки цих діамантових ювілярів сяють, наче коштовне каміння: ніжні почуття у подружжя з плином часу не зів’яли. Зворушливо і тепло — «татусю», «матусю», — звертаються одне до одного.
Коли Надія Мефодіївна пече хліб, то Іван Семенович — найперший її помічник. Хоча йому 91 рік минув, та втоми не відчуває: і води з колодязя принесе, і дров нарубає. У п’єцу завжди готує господиня, бо упевнена — лише тоді страви духмяні й смачні. І жодне родинне свято не обходиться без свіжоспеченого хліба чи калачів та селянських голубців. «Таких великих, з гречкою, — пояснює Надія Мефодіївна. — Їх часто просить приготувати син».
А від господарства, яке мукає й кувікає, ніяк подружжя не хоче відмовитися. Бо ж вони не уявляють своє життя без улюбленців — корови чи коня. Торік, улітку, шістьом десяткам гусей давали раду. Хоча було й таке, що Надії Кирилюк довелося самій приймати рішення й рятувати птицю. Вже вечоріло, коли побачила гусей аж на іншому боці ставка. Аби вони не стали легкою здобиччю для собак, вирішила пливти до них понад п’ятсот метрів, а може, й більше здолала, таки повернула птицю на обійстя.
Довелося їй рятувати свого односельця. Ставок глибокий, а чоловік не розрахував свої сили й пішов на дно. Тоді часу на роздуми не було, й миттєво кинулася на допомогу. Завдячує життям своїй відчайдушній дружині Іван Семенович. Плавати не вміє, зізнається він, а так закортіло скупатися подалі від берега. «Тоді вчасно нагодилася Надійка й витягнула мене з води».
Уже не вперше доля до нього милостива. Згадав Іван Семенович про концтабір Освенцім, у якому у роки Другої світової були сотні тисяч закатованих і спалених людей різних національностей. Донині дивується, як йому вдалося вижити у цьому пеклі. Намагався втекти від рабської праці на шахті, але потрапив у нацистський концтабір. А як тішився, коли повернувся у рідне село, працював на цукровому заводі, де зустрів свою суджену Надійку, з якою ніколи нудьгувати.
А ще не хворів, не вживав ніяких пігулок та й до лікарів не звертався. Бо якраз щоденні прогулянки, на яких наполягає непосидюча дружина, та домашні клопоти вважає Іван Семенович найголовнішими чинниками довголіття. Хоча й не заперечує чоловікові дружина, проте вона впевнена, що віку їм продовжують й діти — їхня гордість і радість та неабияка підтримка.
— Ніколи Іванко нас не засмучував, гарно навчався у школі, ніяких збитків не робив, — розповідала Надія Кирилюк. — І дуже любив читати. Якось зі школи виглядала сина, а його довго не було. Не витримала, пішла шукати. А мій Іванко сидить на лісовій галявині й читає книжку. І син, і донька Неоніла виправдали наші сподівання.
Ніщо так не зігріває душу, як тепло домашнього вогнища. Тому й намагаються Надія та Іван Кирилюки його підтримувати, радіють, що їхня родина зростає й міцніє — уже правнук став студентом, майбуній лікар. Їм, кажуть, у такій круговерті життя нема часу думати ані про старість, ані про немічність. А найсвітліше свято для них, коли діти збираються в їхньому домі.