Уже тринадцятий рік минає, а здається, недавно маленький Валентин, тулячись до Надії Огороднік, промовив перше слово, від якого їй дух перехопило. Онук вважав її мамою. Краще б оте щемливе слово сказав доньці, а не їй, бабусі.

Змирилася Надія Миколаївна, що її онук зростатиме без батька, проте і в шістнадцятирічної Олени так і не прокинулися материнські почуття.  Залишившись сама із немовлям на руках, вона, обпікшись, не дмухала на холодне. І не роздумуючи, погодилася піти під вінець із місцевим залицяльником. Надія Миколаївна не перечила доньці, сподівалася, що в онука буде два крила, —  і мати, і батько. Проте хлопчик дратував зятя, який не скупився на лайливі слова. Не захистила й Олена синочка, бо він теж для неї став тягарем. І, намагаючись догодити своєму чоловікові, теж заглядала у чарку. У бабусі серце стискалося від жалю, бо через згубну пристрасть забула її дочка про сина.
Якось вранці навідалася до доньки, яка проживала неподалік. І знову онук, брудний, спав на підлозі. Олена уже не виправдовувалася. «Йому краще буде в тебе,» —  відразу ж погодилася вона.
Відтоді малий Валентин купався у любові не лише бабусі, а й прабабусі Єфросини. «Моя молодша донька Яна, ще тоді навчаючись у школі, стала йому за няньку, — розповідала Надія Огороднік. — Та і в мене вільного часу вистачало, бо  працювала на залізниці, позмінно. А з онуком не було великого клопоту — слухняний, спокійний, любив книжечки розглядати, пазли умів швиденько скласти. А ще здібний — самотужки вивчив табличку множення, сам виконував усі домашні завдання».
Проте журилася Надія Миколаївна донькою. Олена, народивши трьох донечок, теж не дуже переймалася їхнім вихованням. Уже й не сподівалася Надія Миколаївна, що життя її ще трьох онучат зміниться на краще. І все ж зустріч із Сергієм підштовхнула Олену до сміливого вчинку. Забравши із собою трьох донечок, приїхала до нього в інше село. Для неї перешкодою не стали його діти. А він сам виховував трьох синочків.
– У Сергія — добре серце, дівчатка кличуть його татом, - продовжувала Надія Миколаївна. — А ще у доньки та зятя двоє спільних дітей з’явилося. Гамірно, весело, а клопотів у батьків хоч відбавляй. Не раз у них гостювала з онуком. Зрозуміла, що він іншого життя собі не уявляє, тільки у рідному селі та зі мною. І все ж попросила, аби кликав мене бабусею. Хоча й погодився, але не відразу звик. Для нього та його друзів я ще залишилася «мама — бабуся».
Моя співрозмовниця неабияка рукодільниця: шиє-перешиває одяг, плете, а ще свою хату розмалювала наче писанку. Знаходила час для вишивання бісером. Коли зір погіршився, то попросила онука, щоб  нанизав на нитку дрібні намистинки. І закортіло Валентину зайнятися отим загадковим ремеслом.
Не лише спробував, а й старанно вишивав бісером картини, спочатку для першої вчительки Галини Володимирівни Пушкар, невдовзі для однокласників. Та й тітку Яну, яка проживає з родиною у Жмеринці, теж не обділив подарунком. І про себе не забув. Не могла я намилуватися сорочкою, яку Валентин оздобив бісером. Проте відразу ж зауважив, що лише взимку знаходить час для такого клопітного заняття. Бо ж влітку не сидить у хаті, намагається допомогти бабусі. Міні-тракторцем підвозить і сіно, і дрова та урожай з поля. А скутером, який придбала бабуся, мчить до крамниці за покупками чи добирається до школи.
Не лише Надія Миколаївна не нахвалиться своїм кмітливим помічником, а й сільський бібліотекар Тамара Зелінська, яка зі мною завітала до родини, бо ж Валентин постійний читач, любить фантастику та ще зі своїми друзями ділиться враженнями про книгу, що йому сподобалася, і радить її прочитати.
Дивуюся, як Надія Огороднік зі школярем, уже восьмикласником, виживають на пенсійні копійки. Адже жінка так і не стала опікуном онука, тож їй на соціальну виплату від держави годі сподіватися. Вона і не приховує, що сімейний бюджет — дірявий, трапляється, що нема чим його залатати. Рятуються з домашнього господарства — вирощеним, виплеканим. Довелося через скруту і коника, і корівку продати, хоча Валентин ще донині за тваринами сумує. Заради онука залишила трьох кіз, за якими онук залюбки доглядає. Хотілося б для нього придбати добротне житло, бо, хоча їхня хатина й розташувалася в мальовничій місцині, проте через зсув грунту руйнується.
 І таки зважилася пенсіонерка поклопотати про опікунство над онуком. Звернулася у районну службу у справах дітей і уже довгенько оббиває пороги кабінетів. «Ви ж бабуся і зобов’язані піклуватися про онука», —  обурювався чиновник, хоча йому відомо, що єдиним доходом родини є пенсійна виплата від держави. Не вгамувався, а ще порадив, аби доньку зобов’язали сплачувати аліменти синові Валентину. А звідки? Олена з чоловіком ледве зводять кінці з кінцями — ще ж восьмеро дітей виховують.
Домашнє вогнище, яке Надія Огороднік запалила ще змалечку для онука, не згасло. І вона продовжує його підтримувати. Та замість подяки почула докори і претензії. Все ж вірю, що у соціальний службі знайдуться небайдужі до долі сироти, які підтримають та допоможуть.