Вони зростали на одній вулиці й разом дівували. Пам’ятають, як від голоду вмирали односельці, пережили воєнне лихоліття. Їх обох щедро наділив Всевишній діточками. У Ганни Загоруйко семеро синочків та донечок, а у Ганни Тимощенко — шестеро. Вони, багатодітні матері, тяжко працювали у колгоспі. Четверте десятиліття минає, як стали вдовами.
Чимало схожого у їхніх долях, однак мудра наука, підказана життям, у кожної своя.

Дев’яносто сьоме літо зустріла
Ганна Загоруйко радіє з того, що дітей вивела в люди, навчалися вони в технікумах, закінчували інститути. «Бо ж не завжди бажання, якщо навіть дуже хотіти, здійснюються, — зауважує довгожителька. — Я хоча й закінчила сім класів, але так нікуди й не поїхала навчатися, боялася чужого міста».
 Та все ж доля так розпорядилася, що довелося їй збиратися в дорогу. Коли німці прийшли, то спокою від них, особливо молоді, не було. Силоміць забирали на роботу у Німеччину. Ганя хоча й опинилася у товарному вагоні, та все ж думки про втечу не покидали. Вмовляла й брата, проте він не погодився. Попрощавшись із ним, на ходу вистрибнула із товарного поїзда.
Батько, коли побачив доньку, то засмутився. Боявся, що німці за непокору спалять хату, не зглянуться навіть на дрібних діточок.
 Коли ж дівчину вдруге привезли на збірний пункт у Деражню, то змирилася, що поїде на чужину. Проте приїхав німець із перекладачем й повідомив, що великий рейх уже не потребує робочої сили. А на подарунки, які обіцяли роздати наступного дня вранці, ніхто не чекав. Заночувавши на фермі, на світанку подалися по домівках.
Проте каторжна праця й у рідному краї Ганну не обминула. Разом зі своїми ровесниками поїхали на Донбас на шахту. Там навантажувала вручну вагонетки вугілля. Час для неї зупинився. Здавалося, ніколи не вирветься з того пекла. Проте від непосильної праці якось знепритомніла. Після лікування її відпустили додому.
Уже думала 27-річна Ганя, що у дівках посивіє, в селі не залишилося чоловіків — на фронті вибили.
 — А від Мусія молодиці відверталися, бо дуже скалічений повернувся з війни, — продовжувала довгожителька. — «І ти мене проженеш?» — сказав, коли упадав за мною. Ледве не заплакала від таких слів.
Хоча й не з великої любові побралися Ганна з Мусієм, та все ж злагода була між ними.
 — Ще коли була молодою, то первошній (двоюрідний — авт.) брат Іван мені сказав, що проживу, як і він, до ста літ. Воно так і сталося, хоча тоді й не йняла віри.
Та й не хотілося їй довго затримуватися на білому світі, доживати самотньою. Проте діти стареньку огорнули турботою.
 — Спочатку шість років прожив біля мене син Толя. Він працював кухарем, то клопоту із приготуванням обідів у мене не було. Коли син поїхав, то донька Маруся з чоловіком у село із Старої Синяви переїхала, купила хату неподалік. Вона медсестрою працювала, а нині контролює моє здоров’я.
Із говіркою та приязною жінкою прощалися, наче давні знайомі. Коли дізналася, що йду до її подруги Ганни, то просила передати їй вітання.
Минули літа молодії
 Повернулася до батьківського порога із Херсонщини й донька Ганни Тимощенко Галина. Втішена тим, що її мати ще при пам’яті дибає по подвір’ю, знаходить собі посильну роботу, хоча уже роки беруть своє.
 А довгожителька засмучена, що нездужає вийти навіть за ворота, а тим більше здолати шлях до своєї давньої подруги. Хотілося б з нею погомоніти, згадати молоді літа.
Дитинства у Ганни не було, змалечку, не покладаючи рук, працювала — з кіньми у поля ходила, косила, стала нянькою для менших сестричок й брата. І трьох класів не закінчила, бо вітчим заборонив навчатися їй у школі. Хоча не бідували, вітчим був головою сільради, але тримала образу на нього, наймичкою стала у рідному домі.
Рано вийшла заміж, та не за того, хто заслав старостів і якому хустки подала. У клубі запросив її до танцю Степан. Високий чорнявий не одній дівці він приглянувся. Хоча й знала, що з краси води не пити, та зуміла закрутити йому голову.
Якраз перед війною відгуляли весілля — під музику духового оркестру. Витанцьовувало, веселилося мало не усе село. Ніхто не передчував біди, що поволі насувалася.
Не відразу Степана забрали на фронт, він, тракторист, мав «бронь». Та й німці обминали оселю. Адже первісток подружжя Володя захворів менінгітом. Хоча й вижив, проте важка хвороба понівечила його здоров’я.
 Вже коли село визволили від окупантів, а Степан пішов на фронт, то у двір з кіньми зайшли партизани, попросилися на ночівлю.
— Не було навіть чим їх пригостити, — пригадала довгожителька, — залишилася у мене тільки капуста. А вони і цьому раді. Вихваляли цю пісну страву. Виставили вартового, не були упевнені, чи є ще німці у селі, а я йому кажу, щоб відпочивав, сама посиджу біля воріт. Як почало сіріти, то подякували за гостину і за ними й слід охолов.
 Повернувся її Степан з війни живий та здоровий. А Василько, який лежав у сповитку, коли батько воював, уже бігав.
 Відтоді в оселі подружжя було багатолюдно, збиралися на досвітки. Жінки пряли, а чоловіки згадували війну, яка виявилася набагато страшнішою.
 «Пожартуємо, поспіваємо, і усім стає легше на душі», — зауважила моя співрозмовниця. І згадала, як вона стала знаною куховаркою на селі, хоча ніде й не навчалася. Залюбки готувала страви для весільних столів, не відмовляла допомогти й із поминальними обідами.
— Все ж я старша на рік від Гані, — утаємничено сказала мені, хоча за паспортом ми однолітки. І, зітхнувши, мовила: минули літа молодії…
Справді, старість — не радість. Проте вона в обох жінок щаслива, бо минає у любові й турботі дітей.