Прикро аж до сліз 84-річній Степаниді, бо вона стала зайвою для доньки. Нелегке життя у неї було, — і працювала, і виховувала з чоловіком десятеро дітей. Найменша донька залишилася з батьками. То й вирішили переоформити на неї хату, сподіваючись, що догляне їх довіку. Зраділа вона, хутенько відвезла батьків до нотаріуса, і вони поставили підпис на папірцях.

Відтоді, коли чоловік помер, то Степаниді доводиться терпіти приниження від любої донечки. Не лише старенька чує лайливі слова, кровинка ще протягує до неї руки і запевняє, що прожене з дому. Дістається Степаниді від онука, який напідпитку докоряє бабці за шматок хліба. Та хіба вона на шиї дітей? Вони ж користуються її пільгами, та ще вимагають, аби вона платила за комунальні послуги, купувала продукти харчування. І дивуються — навіщо їй, старій, пенсія.
Про своє нестерпне життя до редакції газети написала пенсіонерка. Маю надію, Степанида не залишиться без даху над головою, її захистить рідня. І не лише матиме до кого голову прихилити, а й діти обігріють. У цьому мене запевнив її син.
Проте 85-річному Іванові годі на таке сподіватися. Принаймні він у цьому впевнений відколи став вдівцем. До тяжкої втрати дружини додалася ще й неприязнь доньки, у якої меркантильні інтереси понад усе. Та й, зрештою, наш читач запевняє, що ніколи від неї так і не дочекався допомоги.
– Коли моя дружина осліпла через глаукому очей, то винаймав машину, возив її до лікарів, а потім в обласному центрі зробили їй операцію. Раділа, як побачила білий світ. Купував краплі для очей, дуже дорогі, з нею їздив на перевірку до лікаря в райцентр, — цитую листа. На жаль, так і не спромоглася донька допомогти ані матеріально, ані транспортом.
Як захворіла дружина й була прикута до ліжка, то я за нею роками доглядав. Займався і пранням, і куховарив, словом, усі домашні клопоти узяв на себе. Коли померла бідолашна, то за свої кошти її поховав. Аж тут донька з’явилася, приїжджає до мене, вимагає паспорт та свідоцтво про одруження, бо хоче отримати допомогу за поховання матері. Хоча я їй відмовив, але її подружка оформила всі документи. З’явився у неї заповіт на хату та на земельний пай, а ще папірець, що вона поховала матір за свої кошти. Тому й отримала гроші. А ще каже, що їй мати, тобто моя дружина, залишила заповіт на хату.
 Намагався пенсіонер знайти справедливість. Прийшов у поліцію та написав заяву про те, як його ошукала донька. Дільничний сказав, що треба додати ще пояснення свідків й пообіцяв приїхати в село. І справді, слова дотримав, опитав шестеро односельців, які підтвердили, що ніхто з дітей, окрім Івана, не допомагав коштами на поховання небіжчиці.
 Запевнив поліцейський, що потрібні документи надішле пенсіонеру, доведеться трохи почекати. І, схоже, старого обдурив.
– Минуло п’ять місяців, а я так і не діждався обіцяного, — обурювався наш читач. — Вирішив поїхати в Городок і запитати у дільничного поліцейського, де моя заява, яка була зареєстрована. А він мені каже, що загубилася. Хіба ж це голка в сіні, що її не знайти? Поліцейський мене заспокоює: їдьте додому, а я подзвоню. І знову обманув. Через тиждень приїхав до райцентру, а дільничний так і до мене не вийшов. Залишив протокол опитування свідків черговій, яка сказала, щоб я звертався до суду. Крутив моєю заявою як циган сонцем той поліцейський, так і не захистив мене від несправедливості.
Нині, аби звернутися до суду, треба викласти чималі гроші. Окрім того, необхідні залізні нерви та міцне здоров’я. Та нічого, окрім болячок, у 85-річного пенсіонера нема.
А ще безкінечні засідання для знедолених закінчуються безрезультативно чи навіть фатально. Чимало можна переповідати, як найрідніші забирають житло у своїх батьків через незаконні рішення суддів. Бездомні старі люди жебракують, а у кращому випадку опиняються в притулках, які завжди переповнені. Коли ж журналіст порозмірковує, поморалізує, здавалося б, про вічні істини, добро і зло, про те, що без любові до матері, пошани до батька не буде нікому щастя і добра на землі, то ті ж самі кривдники за допомогою впливових адвокатів намагаються зірвати чималий куш.
 Таке було і в моїй практиці, коли жінка звернулася за допомогою до редакції, бо колишній чоловік намагався її насильно виселити з квартири. Звісно, його ще можна зрозуміти: навіщо йому онкохвора дружина? Знайшовши значно молодшу, не посоромився зі своєю подружкою прийти на судове засідання. А от дорослим дітям, яких виростила, я так і не знайшла виправдання. Вони не лише підтримали батька, а й змушували нещасну матір клястися на Біблії, щоб вона виїхала з району.
 На жаль, таке часто трапляється, що діти зневажають своїх батьків, зробивши їхнє життя нестерпним, бо претендують на майно. Старенькі у судах правди не знаходять. Тож запрошую до розмови не лише читачів, а й служителів Феміди і, зокрема, В. П. Фанду, який свого часу підтримав сімейство, що позбулося хворої матері, жінки-трудівниці. Хоча, здавалося б, і судді, і газетярі покликані робити одну справу — допомагати скривдженим батькам добитися справедливості й правди, та чомусь опиняємося по різні боки барикади.