Коли теплого вересневого дня навідалася до 94-річного Дмитра Томащука, найстаршого жителя села, то він не приховував свого здивування. Ніколи не доводилося спілкуватися із журналістами, та ще й улюбленої газети. Хоча є йому про що розповісти — боронив рідну землю від ворога, визволяв Європу від фашизму. І сумно йому від того, що небагато залишилося ровесників із його покоління, на долю яких випало чимало страждань й випробувань воєнним лихоліттям. Тож попросив, аби ми, газетярі, частіше розповідали про фронтовиків.

Згадав і про голодний 33 рік, коли багатьом селянам не судилося вижити, але біда оминула його велику родину. Пам’ятає, як мати тривожилася, бідкалася, бо не було чим нагодувати п’ятьох діточок. “Якби не корівчина, то, напевне, не порятувалися б від голодної смерті, — розповідав Дмитро Артемович. — Ще з осені залишилася кукурудза, яку мати молола на жорнах й варила кашу, забіливши її молоком. Їсти завжди хотілося, то й навіть борщик з гнилої картоплі, яку назбирав, з кропиви, був смачним…
 Дмитро, старший у родині, доглядав за найменшими. Хоча йому хотілося вчитися, але закінчивши чотири класи, змушений був уже трудитися — пас колгоспну худобу.
За німецької окупації дове лося парубку переховуватися у льоху. Бо ж молодь забирали на примусові роботи. Як звільнили село, пішов на фронт.
 — На військову підготовку не було часу, нас, новобранців відразу ж кинули у бій. Думав загину. Який з мене вояка? З усіх боків летіли осколки від розривів мін та снарядів. Не знаю, як уцілів. Хоча перший день на передовій для багатьох став останнім…
Коли призвичаївся до фронтового життя, то з’явилася упевненість, що зі своєю карабінкою, так називав автомат, дійде до Берліна. Однак не так сталося, як задумав, бо наприкінці жовтня 44 року був поранений.
Якраз перебував у госпіталі, коли йому 7-листопада виповнилося двадцять років. Після двомісячного лікування знову у наступ. Як воював на території Словаччини, то був представлений до медалі “За відвагу”.
Повернувся додому після Перемоги, не відпочивав, поспішив на роботу і у колгоспі їздовим аж до пенсії працював.
– Життя мого батька минуло у щоденній праці, — розповідала Ніна Дмитрівна. — Хоча через поранення на правій руці не розгиналися пальці, та усе робив: і хату будував, і косив. А як випадала вільна хвилина, то плів кошики із верби. Не продавав їх, а роздавав і сусідам, і знайомим.
Та й, зрештою, зауважив Дмитро Томащук, у той час усі тяжко працювали. Дружина Василина трудилася, трактористкою була. Як тільки-но з’явився син Василько, то не дали їй оговтатися, через тиждень довелося їхати у поле орати.
Хоча й змалечку бачила Ніна, як доводиться батькам руки натруджувати, проте не шукала кращої долі у місті, а своє життя пов’язала із селом. Коли матері не стало, і батько залишився сам, то огорнула його турботою.
Тож свою старість Дмитро Артемович вважає не найгіршими роками. І єдине у нього бажання — якнайшвидше діждатися дня, коли нинішня безглузда війна закінчиться. Хай у правнука Ярослава, який навчається у військовому коледжі, служба мирною буде.