Хоча Ганна Кубарєва вважається міською пенсіонеркою, але справжньою царицею відчуває себе у селі. Радість знаходить у праці. Заповзято трудиться біля землі, вирощуючи городину. І жінка не раз дивувала рекордними врожаями помідорів, і сусідів, і знайомих.

Та й сама Ганна Василівна не сподівалася, що у поважний вік повернеться до батьківського порога. Її вабило велике місто, тоді була впевненість, що люди там живуть краще й заможніше. Бо ж змалечку Ганя натрудилася, допомагаючи матері в колгоспі. Після восьмирічки навчалася на маляра-штукатура.
Ця професія хоча й була не до душі, але довелося її обрати. Адже дівчині хотілося якомога швидше ступити на трудову стежину. На допомогу батьків, які виховували семеро дітей, не покладала ніяких сподівань.
— Мої юні літа були сповнені романтики, — пригадувала Ганна Василівна. — Не роздумуючи поїхала у Луганськ, якраз випускників училища агітували на будівництво. Хоча втома валила з ніг, але гріла думка, що даремно, як у колгоспі, не працюю, а матиму зарплату. Невдовзі сестра Маруся кликала до себе, у Казахстан. А мені кортіло світ побачити. Як вісімнадцять років виповнилося, то поїхала до неї.
Роботи постійної Ганна не знайшла, а лише сезонну їй запропонували — на елеваторі працювала. У сестри довго не затрималася, не хотіла на шиї в неї сидіти. Як почула, що набирають робітників на будівництво у Ташкент, ще й гуртожиток надають, то вирушила в Узбекистан. І навіть не здогадувалася, що поїхала за своїм судженим.
— Моя подруга Катя після кількох років нелегкої праці на будівництві вирішила стати військовослужбовцем, — продовжувала Ганна Василівна. — Та й мене вмовляла кинути осоружну професію штукатура, яка висотує всі сили. Начебто погодилася піти на службу, щоб її не засмучувати, бо вдвох веселіше, але познайомилися з Олексієм Кубарєвим і стала я дружиною військовослужбовця.
Хоча й довго одне до одного не придивлялися, бо через три місяці знайомства побралися, зате у злагоді й любові минуло понад п’ятдесят років їхнього подружнього життя.
Коли повернулася до Хмельницького, то не сиділа без діла. Залюбки працювала у теплицях. Як агроном пояснював технологію вирощування помідорів, то запам’ятовувала, може, й згодиться.
Вже коли чоловік повернувся з Афганістану, а донька із сином підросли, то вирішила впорядкувати батьківську садибу. Окрім городини, спробувала пенсіонерка вирощувати ще й помідори. А чоловік став найпершим помічником. Як тільки розвеснилося, їхали в село й плекали у ящиках із насіння розсаду.
І завжди високі врожаї їх радували. Та як півтора року тому овдовіла, то й руки опустилися.
— Торік навесні приїхала з чоловіком у село, а в нього стався серцевий напад. Не врятували. Сусідка Галина Лісова, доброзичлива, підтримала вдову, просила не затримуватися у міській квартирі на самоті. Послухала її поради. Вже із сільськими людьми зріднилася, а без праці біля землі й не уявляє свого життя.
Цьогорічний врожай теж здивував усіх в окрузі. Пенсіонерка зібрала 15 ящиків помідорів, а від покупців відбою не було — бо смачненькі та величенькі, навіть сягали до 900 грамів. А увесь виторг свій надіслала на картку онукові Жені, який навчається в Одесі.
— А хто йому ще допоможе, окрім мене? — дивувалася пенсіонерка. — Як мого сина Андрія не стало вісім років тому, а невістка часто Женю залишала в нас. Якось прийшла й попросила грошей, а я не розпитувала для чого. І словом не обмовилася про свої плани. Зі школи Женя не повернувся, а він тоді навчався у десятому класі. З’ясувалося, що невістка поїхала в Москву й сина з собою забрала. Думала вже не побачу онука, але через рік приїхав, обійняв мене й каже, що хоче навчатися в Україні, от тільки хвилюється, чи здасть екзамени. Усе йому вдалося, став студентом.
Уже Ганні Кубарєвій минуло 80 років, і хоча й болячки доймають, адже, як мовиться, літа на зиму повернули, але життя не стало для неї тягарем. Бо, запевняє, у душі їй лише двадцять. Бо енергії та сили додає рідна земля.