У цьому упевнена Любов Граділь. Та й її чоловік Микола погоджується з дружиною. Вони вважають себе щасливими, адже Бог послав їм трьох доньок та двох синів. Окрім того, ще й діти — їхня радість і гордість.

Хоча, згадала Люба, якби послухалася б свою бабусю, то проґавила б своє сімейне щастя. Бо ж вона, забобонна жінка, застерігала онуку, щоб забула про Миколу. Не пара їй, адже він — кум, а це уже як найближча рідня.
— Ми стали хрещеними батьками моєї племінниці. А моя бабуся чомусь була переконана, що я із Миколою збираюся іти під вінець. Хоча й заспокоювала стареньку, що він мене навіть на побачення не покликав, але вона наполягала на своєму — не зрозумієш, що неправильно долю обираєш, бо ще молода.
Про заміжжя Люба й не думала, бо мріяла поїхати на комсомольську будову. І треба такому статися — її перестрів Микола, коли вона уже зібралася у далеку дорогу. І вмовляв дівчину, щоб вона з ним поїхала у Заполяр’я, де він у порту працював. Та й сімнадцятирічній Любі, яку вабила романтика, все ж було моторошно самій вирушати у незвіданий світ, і вона погодилася.
У Мурманську Люба на завод влаштувалася, а Микола поїхав у Сєвєроморськ. Юнак не втомлювався щодня після роботи добиратися до коханої. Уже з Мурманська пізно ввечері повертався пішки, долаючи тридцятикілометрову відстань. Та, як на зло, у гуртожиток, де поселилася Люба, не пропускали чоловіків. І зважився Микола перелізти через балкони аж до сьомого поверху, але не втримався й упав. Комендант, яка побачила, як з висоти летів чоловік, зчинила гвалт. Але, на щастя, Микола приземлився в снігову кучугуру.
Дізнавшись, чий він наречений, комендант пропустила його та ще й постійну перепустку виписала. Вразила жінку сміливість парубка — не кидав камінцем у вікно, як це інші кавалери роблять, а обрав нелегкий шлях. Микола відразу зрозумів, на що натякає комендант і пообіцяв їй усі розбиті шибки засклити. А ще відважність юнака допомогла остаточно серце коханої завоювати — погодилася Люба стати його дружиною.
Все частіше Люба згадувала рідне село, бо ніяк не могла звикнути в холодному чужому краї. Мріяла про свій затишній дім, але доводилося винаймати житло. Та все ж вирішило подружжя податися на Миколаївщину. Молодят зустріли з відкритими обіймами — і дім подарували, і роботою забезпечили. Уже й обжилися за п’ять років, проте туга за рідним селом обох доймала. Повернулися додому з маленькою донечкою Валею. А Микола узявся своїми руками будувати дім — проектував, мурував, оздоблював усередині. Посадив молоді яблуні та ще й криницю викопав. Звичайно, його порадницею та помічницею була дружина.
Довелося Миколі час від часу їхати на заробітки, бо сім’я поповнилася донькою Галею та синами Колею й Михайликом.
— Хоча ми не купалися у розкошах, але перший автомобіль на селі у нас з’явився, — розповідала Любов Петрівна. — Мій чоловік знав, що я з дитинства мріяла стати водієм, от і вирішив придбати мені «Жигулі». Раділа, як мала дитина, — нарешті таксуватиму. Пів-України об’їздила та навіть у Латвії була, бо мій пасажир домовлявся про купівлю комбайна для місцевого господарства. Якось сказали діти, що сумують за татом, а він якраз у Києві на будівництві працював. Швиденько зібралися й поїхали до столиці. А сама тривожилася: як Миколу розшукаю, бо тоді ще в нас мобільних телефонів не було. Під’їжджаю автомобілем до метро «Житомирське», а мій Коля виходить з підземного переходу…
 Діти з дитинства навчилися берегти маму, допомагати їй. Не лише доньки, а й сини підсобляли їй впоратися з колгоспною нормою буряків. Та з великим домашнім господарством без допомоги Колі та Михайла не справилася б, бо чоловік був на заробітках.
«Діти, привчені до праці, уважніше й милосердніше ставляться до інших людей, — вважає Галина Петрівна. — Та ще й між собою дружніші».
Пригадала, як син Коля замість Михайла поїхав у АТО. Хоча й виручив брата, проте для батьків, як мовиться, якого пальця не вріж, болить. Повернувся Коля живий здоровий, хоча додав неспокою й тривоги, і навчався, і працював, знайшов своє місце в житті.
Четверо дітей подружжя здобули вищу освіту, а наймолодша Вікторія навчається у восьмому класі. Талантів у неї чимало — і до музики, і до танців має хист. Але найбільшу втіху й радість приносять татусеві доньчині малюнки. Микола Граділь з подивом розповідав, як милувався, коли без підготовки й без попереднього обдумування, лише за кільканадцять хвилин, Вікторії вдалося відтворити і морський пейзаж, і букет хризантем на підвіконні.
Хоча й сам господар не раз дивував своїми золотими руками. Як і обіцяв дружині, дім збудував та літню кухню й сад плекає. Потрудився, щоб на обійсті лазня з басейном з’явилася. Подружжя уже й на онуків багате та радіє з того, що їхній дім став тихою й затишною гаванню, де часто збирається велика родина.