Скажу відверто, отримавши цього листа й прочитавши, довго не могла оговтатися — дванадцять сторінок суцільного болю, списаних рясно, клітинка в клітинку, було геть не просто пережити разом із авторкою. А довелося…
Галина Володимирівна Кулик, наша читачка, проживає в Ярмолинцях. Вона — дитина війни, вже давно на пенсії, проте доля розпорядилася так, що з усіх рідних, які мали б їй постійно допомагати, підтримути, бо вона дуже хвора й немічна, був лише улюблений котик… І йому, фактично, й присвячені всі ці дванадцять аркушів.
За пенсію — дві палиці
Її розповідь прошита безнадією і фізичними стражданнями. Бо з дитинства важко хворіла, лікувалася по всій Україні. А кілька років тому, впавши, зламала ногу в трьох місцях і злягла на півроку. В цей час до неї навідувалася сестра, теж літнього віку, та роки вже не ті, тож і їй було важко приходити часто. Пані Галина пересувалася по будинку на двох палицях (на які заробила в держави, бо лише на них вистачило мізерної пенсії), а в холодну пору року на вулицю взагалі на виходить. Тож, наваривши каструлю каші, розповідає в листі, потім просто її розбавляла гарячою водою і так їла. Благо, каже, взимку каша не так швидко псувалася, як влітку, бо холодильник зламався. Та й не лише він…
Потім підключилися соціальні служби, призначили по догляду соціального працівника, яка приходить двічі на тиждень. Звісно ж, це підмога, проте…
Єдина розрада для самотньої душі
В будинку пані Галини завжди було чутно муркіт чотирилапих пухнастиків, вона дуже любить котиків ще з дитинства. Хоч як важко було, бо в дошкільному віці її будила мати о шостій ранку, щоб вона гнала корову на пасовище, вона, маленькою дівчинкою, знаходила розраду в тваринах, забавлялася, щоб іноді притупити страшне відчуття голоду. Все було — і голод, і холод... Тож тепер, залишившись одинокою, вона ставиться до тварин із такою ніжністю й турботою, наче це її діти.
«В цих чотирьох стінах, — пише автор, — коли я залишилася самотнім інвалідом, зі мною був мій котик. Таке миле дитятко, таке безневинне, а в ньому було стільки любові до мене й прихильності». Саме дитятком називає Галина Володимирівна свого покійного котика, не інакше. Бо всю свою турботу й любов вона віддавала лише йому — тому, хто був поруч завжди. З ним ділилася останньою крихтою хліба…
Проте сталося непоправне, її улюбленець захворів… Щоб зрозуміти весь пекучий біль і розпач жінки, треба, стиснувши душу в кулак, зі сльозами перечитати десять сторінок її листа. Вона не їла сама, бо він не міг їсти. Вона не спала, бо йому було погано. Вона благала всіх, щоб рятували її єдиний сенс, щоб триматися ще на цій землі… І сестра, і соціальний працівник купували ліки, зверталися до ветеринарів, навіть один лікар приїжджав додому. Вона була готова віддати будь-що за його порятунок. Та все марно, тваринку не врятували. Пані Галина нарікає на халатність лікарів, на несвоєчасність… на несправедливість.
«Я так хотіла, щоб він жив, бо з ним і я жила», — ці слова — своєрідна червона риска, яку підводить наша авторка під життям кожної самотньої літньої людини. Ось такі вони — реалії, без замальовок, без прикрас. Ось так виживають вони по глухих закутках нашої держави, відчуваючи власну непотрібність і просто чекають смерті. А ми, як навіжені, постійно говоримо про омріяну Європу. Без газу, нормального сполучення — сидять мільйони українських пенсіонерів по своїх хатах, яких чиновникам зі столиці зовсім не видно, то й душа, очевидно, за них не болить.