П’ятдесятирічний Тарієл Мурадов міг би запросто сидіти вдома, тішитися, як ростуть онуки, проте неспокій діймав за пошматовану Україну. І торік, у серпні, став добровольцем санітарної роти. Нині побратими називають його Карабахом. Він, водій 59-го військово-мобільного госпіталю, на старенькій «Газелі» вивозить із зони АТО поранених бійців.


Про сміливість і жертовність Тарієла Мурадова розповідала у публікації «Довезти живим». І відтоді я, автор цих рядків, спілкуюся по телефону з солдатом. Напередодні Нового року  знову почула голос Карабаха, а у слухавці не гриміли вибухи. І він радісно повідомив, що із Луганщини приїхав у відпустку.
Ні на мить не сумнівається Тарієл Мурадов у перемогу добра, але йому  так прикро, що жорстоку й безжальну війну називають антитерористичною операцією. Але ж агресор потужною зброєю завдає нищівних ударів не лише по позиціях українських бійців, а й житлових кварталах. Було таке, що терористи обстрілювали карети швидких допомог. Та це не злякало ані водіїв, ані медиків-волонтерів. І щоранку разом із ними Карабах, Шева, Чеченець мчать на своїх автомобілях, щоб забрати поранених із передової й доправити їх до військового шпиталю.
Не перестає дивуватися Тарієл Мурадов  мужності та відчайдушності молодих бійців. «Не хочуть без запеклого бою залишити й клаптика рідної землі», —  зауважує він. І згадує, як примчав на крайній блокпост, бо терористи погодилися створити «зелений коридор» для поранених українських бійців. І на лінії вогню зустрів сина своїх давніх знайомих, добровольця Олега. Шкода стало йому хлопця, якого знав ще підлітком. «То, може, я тебе звідси вивезу? У мене восьмеро поранених, ніхто й не помітить. Ви ж у кільці, зараз тут буде пекло...» — сказав Олегу. Але боєць відмовився, бо сказав, що не залишить побратимів. А в його очах не було страху. «Обійнявши мене, як рідного батька, попрощався, — продовжував Тарієл Мурадов. — Я не мав надії, що у тій вогненній заметілі Олег вціліє, але невдовзі радів, бо почув його голос!»
Уже не вперше доля привела Тарієла Мурадова на схід України, але тепер зруйнований та охоплений полум’ям війни. Понад тридцять років тому йому довелося тут служити в армії. У Луганську зустрів Галину. Причарувала його вродлива українка. І невдовзі уже втрьох, бо з’явилася на світ донечка, подалися на Теофіпольщину. Для азербайджанця Тарієла селище, де зростала дружина, стало рідним і близьким.
Донька Марина пишається батьком, бо він вболіває за Україну, яку вважає другою батьківщиною. Тому Тарієл Мурадов намагається бути у вирі історичних подій. Бо це він разом із Василем Луцюком прикріпив на Будинку культури селища Базалія перший синьо-жовтий прапор. Той стяг, який у середині серпня 1991 року передали йому рухівці, донині, як святий, зберігає родина Мурадових. Навіть і не намагалися рідні вмовити Тарієла, аби він залишився вдома. Бо марна справа. Хіба ж він може обманути у сподіваннях тих, хто чекає його допомоги?
Відпочинок Карабаха тривав недовго. І для нього, і для його рідних кільканадцять діб злетіли, наче одна мить. І знову пішов захищати Україну, аж до Перемоги. «Але не з порожніми руками повернувся мій батько у розташування своєї санітарної роти, — розповідала Марина Білоус. — Має чим порадувати побратимів, бо завдяки небайдужим людям зібрав чимало різдвяних подарунків, придбав і необхідні запчастини для ремонту стареньких УАЗиків та ГАЗелей, які нині будуть на ходу та врятують не одне життя бійця. Бо ж разом ми — сила».