Друк
Категорія: Любисток
Перегляди: 146

За ніч вона прочитує «Отче наш…» до п’ятдесяти разів, бо відпочиває кам’янчанка Клавдія Щербань не більше трьох годин на добу. Її ж син, двадцятишестирічний Ігор, не прокидається ось уже третій рік, впавши в кому в березні 2017-го.

Нещастя сталося несподівано. Весняним сонячним днем міцний, енергійний, вагою десь до дев’яноста кілограмів хлопець раптом втрачає свідомість і… Лікарі констатують інсульт — тромб застряг у дуже важливій артерії в ділянці шиї, так що операцію зробити неможливо.
Батьки Ігоря кинулися до різних фахівців, намагаючись якось зарадити біді. Приїздив і професор з обласного центру. Висновки зводилися до одного: допомогти в цій ситуації нічим не можна.
На жаль, були й такі медики, які у вічі казали матері: «Краще, якби ваш син помер». Цікаво, що подумав би, коли б воскрес, з цього приводу Гіппократ? Невже гуманність полягає у тому, щоб відняти останню надію в рідних Ігоря?
А мама, Клавдія Олександрівна, знаєте, що зробила? Просто взяла й не повірила цим авторитетним заявам. Вона майже не спить, буває, що тиск її добирається до позначки «200». У худенької невеличкої жіночки «злітають» диски, бо ж сина треба перевернути, помити, переодягнути, нагодувати через спеціальний вставлений в рот зонд. Є в неї, щоправда, й помічники — 83-літня бабуся Ігоря, в якої пульс іноді майже пропадає... Тато ж, який усе життя трудився на будівництві, втративши здоров’я, сьогодні «сидить» на інсуліні, тож не в змозі заробляти. Пенсії в нього нема — чоловікові лише п’ятдесят п’ять, інвалідності не дають, мотивуючи тим, що в нього є зір, руки-ноги. Таке звичне явище, що вже й не дивуєшся цьому (найближча людина автора цих рядків померла від гангрени, та до останнього в медичній картці хворої було написано: «Діабет у легкій формі»).
Але Клавдія не має права впадати у відчай. Так, вона теж ще не пенсійного віку, роботу втратила, коли розформували дитсадок, де працювала, шукати іншу — неможливо — вдома повністю безпорадна дитина. Тож побачила вихід у тому, щоб, узявши під реалізацію певну кількість печива, халви, поспішає на шосту годину ранку до автобусів і пропонує пасажирам купити це в дорогу. Сердечко її при цьому тріпоче, бо хтозна що там, удома, може трапитися за ці дві-три години. І до кого викликатимуть у черговий раз «швидку» — до бабусі, чоловіка чи Ігоря, в якого бувають страшні напади із судомами?
Розуміє, що заробітки її копійчані, але й без цього нині не обійтися. І непереборне бажання старатися ще більше охоплює героїню цього нарису, особливо, коли бачить, як ворушаться губи сина, коли розмовляє з ним, цілує його, а у відповідь він тягнеться також до неї, щоб подякувати за ласку й безмежну віру в його зцілення.
Її запевняли, що нібито мозок сина відмер, а як же тоді пояснити емоції Ігоря, коли він чує голоси не тільки близьких, а й тих, хто зайшов провідати родину?
«Віра має бути дуже сильною, — упевнена Клавдія Олександрівна і додає: тож я надіюся і вірю крепко».
Назвати Клавдію зовсім самотньою у цьому двобої з жорстокою хворобою сина було б не зовсім правильно, тому що й сусіди по сімейному гуртожитку як можуть допомагають, і отець Антоній навідується, монах з Тернопільщини навіть приїздить. Одноразову (аж 300 гривень!) допомогу отримувала від департаменту соціального захисту населення міста. Жінка адресує й найтепліші слова очільнику ПАТ «Гіпсовик» Володимиру Постовому за те, що відгукнувся на прохання згорьованої матері, керівникам місцевого осередку «Батьківщини» Миколі Жогану та Олегу Ткачу, котрі зробили матеріальний внесок у скриньку благодійності, колективу НВК №7, де колись навчався Ігор і якого там сьогодні згадують як доброго, відкритого, вихованого учня, міськрайонній організації Національної спілки журналістів, яку очолює Василь Добровольський. А також висловлює вдячність редактору газети «Край Кам’янецький» Надії Єрменчук.
Хлопчина після дев’ятого класу одразу ж пішов працювати, аби допомагати сім’ї. Звісно ж, Ігорю призначили пенсію. Але це дріб’язок у порівнянні з тими арифметичними розрахунками, котрі ми провели разом з мамою Клавдією Олександрівною. Вийшла жорстка математична картина витрат на хворого сина:
– електроенергія, котра використовується на спеціальні санітарно-гігієнічні процедури (за місяць — 1,5 тис. грн., за рік — 18 тис. грн.);
– спеціальне харчування з аптеки (за місяць — 750 грн., за рік — 15 тис. грн.);
– зонд (їжа йде через нього, міняється через 10 днів на місяць — 600 грн., за рік — 7,2 тис. грн.);
– памперси (за місяць — 1,2 тис. грн., за рік — 14,5 тис. грн.);
– спеціальний матрац, вартістю 2,5 тис. грн., на рік міняється тричі (7,5 тис. грн. на рік).
Усього 60 тисяч гривень. Сюди вже не дописувалося придбання ліків, мийних засобів, бинтів, шприців тощо. Не йдеться і про загальний сімейний бюджет. Доводиться лише дивуватися тому, як «викручуються» з цього рідні Ігоря Щербаня.
Отож хочеться звернутися до обласного департаменту соціального захисту населення, нашого соціуму, котрий може допомогти матері підняти на ноги сина. І хоча далеко не всі з нас можуть називати себе гарно забезпеченими, давайте, наприклад, трохи менше з’їмо в свята чи ювілеї (бо ж частина придбаних харчів обов’язково опиняється в сміттєвих контейнерах), давайте розкажемо цю сумну історію знайомим волонтерам, успішним підприємцям, урешті-решт підемо до аптеки чи до магазину і купимо хоча б на 50-100 гривень того, що необхідно Ігорю. І це буде справжньою Божою справою, саме в такий спосіб ми можемо вшанувати пам’ять про Ісуса Христа, котрий пішов за нас всіх на Голгофу.
Нас не так вже й мало, і кожен є людиною, якій притаманне все людське — у найкращому розумінні цього слова.
P.S: Розрахунковий рахунок мами Ігоря у «ПриватБанку» 5168757353631940. А двері квартири родини на вулиці 30 років Перемоги, 6/77 завжди відчинені для милосердних сердець.