З ранньої весни аж до пізньої осені подвір’я Олександри Шейкевич прикрашають квіти. І про цю ні з чим незрівнянну красу вона може годинами розповідати.
Раділа, що нинішня осінь була щедрою на тепло, та й зима забарилася. І під ясним небом на обійсті усміхалися пишні хризантеми, синій та рожевий морозець та навіть оксамитові чорнобривці.
Олександра Іванівна не лише плекає квіти, а ще й роздаровує насіння, цибулинки й розсаду. Старається, аби у садибах селян квітнули чарівні посланці природи — тюльпани, іриси, айстри. Упевнена — вони не лише милують око своїм різнобарв’ям, а й рятують від стресів, депресії, додають енергії й навертають до життя. І душу зцілюють, і тіло. Навіть хризантеми, тільки білого кольору, мають неабиякі лікувальні властивості.
Згадуючи далеке дитинство, 92-річна Олександра Шайкевич зауважує, що її мама виплекала потребу у красі, бо біля тину насаджувала квіти. Старалися батьки, щоб їхня доня навчалася у школі. А звістку про війну чотирнадцятирічна Олександра почула на шкільному подвір’ї. Тоді атестат про закінчення семирічки навіть не встигла отримати.
– Коли німці прийшли у село, то узялися запроваджувати свої порядки, — продовжувала пенсіонерка. — Мама переховувала мене від непроханих гостей, які нишпорили по хатах, заборонила навіть на подвір’я виходити, боялася що заберуть мене у Німеччину. А от брат Ігнатій змушений був поїхати на чужину, щоб не накликати на нас біди.
Життя Олександри Шайкевич минало у постійній праці. Спробувала себе у різних професіях — була телефоністкою, бухгалтером. А як вийшла на пенсію, то стала за прилавок у магазині. І завжди легко справлялася зі своїми обов’язками.
На пройденому шляху не оминуло жінку невтішне горе — трагічно обірвалося життя єдиного сина В’ячеслава. Молодим пішов у засвіти. Відтоді минуло не одне десятиліття, але втрата сина донині крає серце.
Самотність — погана подруга, та довелося до неї звикати. А ще сільський побут нелегкий. Як з’явилося у Олександри Іванівни соціальна робітниця Раїса Муляр, то обігріла її турботою. Для самотньої пенсіонерки вона стала незмінною помічницею й порадницею, уже дванадцять років допомагає їй виживати. І Олександра Іванівна вдячна за підмогу та підтримку. Та й свою підопічну хвалить Раїса Василівна, бо так і не відмовилася від щоденних клопотів — куховарить, і в оселі лад наведе. Не засиджується у хаті — йде на базар, відвідує богослужіння в церкві. Крок за кроком, бо хода уже не така легка, як у молодості, долає неблизьку дорогу.
А ще пенсіонерка натруджує руки, працюючи біля землі. Звісно, вирощеною городиною нікого не здивуєш, а от велике розмаїття квітів зачаровує не лише Раїсу Василівну, а й перехожих. Як тільки-но зійде перший сніг, то з’являються барвисті гіацинти, шикуються у ряд чарівні примули, квітнуть тюльпани, запашні півонії та пахучі лілії, червона троянда…
Розпитувала у Олександри Іванівни й про секрети довголіття, та вона їх не знає. От тільки радить не зловживати таблетками, бо хімічні ліки вкорочують віку, а лінощі додають хвороб.
Завагалася моя співрозмовниця, коли я їй запропонувала сфотографуватися на згадку про теплий листопад, адже що тут вдієш — поважні роки краси не додають. Та все ж погодилася, коли Раїса Муляр, з якою уже зріднилася, стала поряд.
Хто знає, можливо, довголіття — подарунок від Бога. Адже не усі удостоюються такої земної винагороди.
Gismeteo 
