Мою маму Марію Максимівну Протас сусідка в Деражні Нелла Павлівна Кулик назвала людиною з великим талантом. І було це 10 років тому, під час маминого похорону.
Адже, не маючи спеціальної економічної освіти, вона вміла так господарювати, що лише на дві, іноді й на одну батькову лікарську зарплату, ми завжди мали той мінімум, який необхідний сім’ї з чотирьох осіб для небагатого, але щасливого життя. Вистачало і на одяг, і на продукти, і на спеціальну медичну літературу, яку батько виписував аж з Москви та Ленінграда, і на періодику, серед якої щороку були «Медична газета», «Радянське Поділля», деражнянська «районка». Мої дорогі батьки завжди були у вирі подій, про все хотіли знати і брати участь у громадському житті. І це за умови, що диплом про вищу освіту мав лише тато. Коли у 1959 році після закінчення Вінницького медичного інституту він його отримав, то так і сказав мамі, що його диплом буде їм на двох. Мама не раз про це згадувала і гірко шкодувала, що злидні та сирітство в юності не дали їй можливості здобути освіту в Львові, де вона вступила до навчального закладу, але не мала ні одягу, ні з чим їхати на навчання. Так і залишилася з дипломом про закінчення Львівської школи піонервожатих і посвідченням про курси бухгалтерів. Але яким мудрим економістом, педагогом і психологом вона була! Багатьом дипломованим спеціалістам можна було у неї повчитись. Як мудро вона виховувала дітей та онуків. Якою самовідданою мамою і бабусею була! З поламаними через невдале падіння ребрами доглядала онучку, поки я закінчувала навчання у Києві. А потім ще допомагала мені з сином, як і братові, — також доглядала сина, поки невістка навчалася. Багато хто дивувався, як усе встигає, як знаходить для кожного необхідні слова.
Коли в нашій в сім’ї сталося велике горе — померла моя 3-річна сестричка, мама захотіла переїхати з Чорного Острова, де це сталося, до себе на батьківщину, в Деражню. Робота для батька у районній лікарні була, а ось про житло довелося дбати самостійно. Вирішили будувати невеличкий будинок. І все це лише за одну зарплату, бо мама тоді доглядала мого новонародженого братика.
Важко їм було. Хто будувався в 60-х роках, той пам’ятає, про дефіцит тодішніх будівельних матеріалів, треба було записуватися у чергу. Цілий рік моя сім’я під маминим мудрим керівництвом економила, щоб підзбирати грошей. А літом, під час відпустки, їхали з Чорного Острова в Деражню, жили у знайомих, вкладали зекономлені гроші у будівництво. І так п’ять років поспіль. Ні про поїздки до моря, ні про санаторії не могло бути й мови. Але в ті часи більшість людей так жили. Не ремствували на владу чи на свою долю, навпаки, веселились і вірили у краще.
Коли ми вже остаточно переїхали в Деражню, мама стала більш життєрадісною. Її слова захоплення про те, що тут всі свої до цього часу мені вчуваються. У нас завжди було багато свят! Мама любила готувати і приймати гостей. Не раз велика батькова родина у нас гостювала. В мами не було рідних братів чи сестер, але двоюрідні з сім’ями також були бажаними гостями. При цьому всі могли оцінити її вміння смачно готувати з простих продуктів, які тоді вдавалося роздобути. А батько частував гостей вином власного виробництва, своїми копченостями. Правда, так розкішно було лише на Різдво та на Пасху, тому ми дуже любили ці свята. А на інші стіл був значно скромнішим, але було приємно та весело. Кипів самовар, смакував гостям мамин торт з чорносливом. І донині багато хто згадує ще й мамине смачне печиво, яким пригощали сусідів.
Отак, тихо і мирно, жили мої дорогі батьки. Тато помер ще до року після мами. Кажуть, вона його забрала до себе. Хай з Богом спочивають, а всі, хто їх знав, мають нагоду ще раз згадати про цю скромну, але по-своєму щасливу сім’ю.
Gismeteo 
