У рідному селі Клавдія Козютинська — знана рукодільниця. Її весільними рушниками прикрашали ікони, якими батьки благословляли дітей, на них тримали пишні короваї, зустрічаючи молодих після вінчання. І вишила Клавдія Володимирівна понад півсотні таких оберегів не лише для своєї рідні, а старалася для подруг, знайомих і односельців.
Оселя пенсіонерки теж заворожує рукотворною красою — веселковими кольорами милують рушники й серветки, барвисті картини, квіткові орнаменти на подушках великих та малих.
Ще змалечку, перейнявши від матері хист, уже не мислила себе без улюбленого заняття. І у неймовірній щоденній круговерті знаходила час, аби вкласти свою любов тепло та енергію в полотно. Окрім того, впевнена Клавдія Володимирівна, рукоділля не раз рятувало її від життєвих негод.
Безтурботна пора для неї, тоді ще юної Клави, закінчилася, коли тяжко занедужала мати. Довелося із Тернопільщини, де працювала агрономом, закінчивши сільськогосподарський технікум, повернутися додому. Не переймалася за непоганими заробітками, а тільки шкодувала, що з мамою, і найріднішою, і порадницею, не встигла набутися, бо молодою пішла за межу.
Вийшла заміж, підростав маленький Володя. Та марно сподівалася на підтримку чоловіка, бо він із сином на руках залишив молоду дружину.
Хоча й було бажання працювати агрономом, але довелося із набутою професією розпрощатися. Малий Володя вимагав маминої турботи й уваги, а часу не вистачало. Все ж трудилася прибиральницею у школі, у колгоспній рільничій бригаді, на фермі. Мріяла збудувати дім, викопати криницю й посадити сад. Усе жінці вдалося здійснити. Не раз дивувалися її завзяттю односельці, коли веселу, енергійну бачили на сільській сцені, зачаровувала глядачів своїм чудовим голосом, виконуючи українські народні пісні.
Вже й для сина вишивала рушник на щастя, на гарну долю. Її не бентежило, що невістка молоденька, лише п’ятнадцять років виповнилося, була впевнена, всьому її навчить, що знає і вміє. Та й у Лесі було бажання стати гарною господинею.
Бавила Мирославчика та Даринку, піклуватися про них, а як пішли до школи, то ще їх одягла у вишиванки.
Яке це щастя бачити як зростають онуки! Однак невтішний діагноз лікарів прозвучав наче вирок. Тоді, шість років тому, не хотілося вірити Клавдії Володимирівні, що її земне життя збігло. Вона вперто боролася зі смертельною недугою.
У лікарняній палаті вишивала рушники, серветки та їх роздаровувала, дякуючи Богу за прожитий день. І Всевишній почув щирі молитви жінки.
Уже й внучка підросла. Дванадцятирічна Дарина, не обділена дзвінким голосом часто на сцені сільського клубу виступає, одягаючи бабусину вишиванку. Та й у сімдесятирічний день народження розчулила Клавдію Володимирівну до сліз. Із завмиранням серця слухала її не лише віршовані рядочки побажання щастя, радості й здоров’я, а коли онучка співала пісню «Бабусина вишиванка».
Була втішена ще й тим, що на свій ювілей, який відсвяткувала 6 грудня, зібрала велику родину, поспілкувалася з братом Миколою та сестрою Вірою. Не забула привітати ювілярку й бажана гостя Надія Комоса.
— Хоча моя мачуха, старша від мене на шість років, але називала її Надією Станіславівною. І не тому, що вчителювала, а за щедрість душі й доброту ставилася з повагою. Як батька не стало, то мене не цуралася — і радість розділяла, і підтримувала у нелегкий час. Та й з відкритими обіймами зустрічала брата й сестру, донині вважає нас своєю ріднею.
Зуміла Клавдія Володимирівна згуртувати навколо себе велику родину, не забуває про тих, кому потрібне її добре слово та слушна порада. А ще продовжує мережити полотно, бо вважає, що вишиванка не лише краса, а життєва сила.
Gismeteo 
