Друк
Категорія: Любисток
Перегляди: 63

Хоча й Віктор Кучер зростав у Шепетівці, та все ж Хмельницький став для нього рідним містом. Не дивно, бо навчався у військовому училищі, а невдовзі зустрів свою суджену Наталю. І уже до місця призначення служби поїхав з коханою дружиною. Хоча й Наталі праглося осілого життя, та все ж не раз слідом за чоловіком переїжджала. Та що вдієш, за милим хоч на край світу.

Мріялося повернутися у Хмельницький, облаштувати житло. Так воно й сталося, і, здавалося, уже ніщо не зруйнує сімейний затишок подружжя. Однак Віктора спіткала невиліковна недуга. Потерпав від нестерпного болю у ногах. Впевнений, далася взнаки нелегка армійська служба. Діагноз був безжальним, лікарі наполягали на ампутації ноги.
 Проте випробування долі на цьому не закінчилося. Хвороба не відступила, і чоловік втратив — ще й другу ногу.    
Спустошували душу гнітючі думки. Адже йому ще й сорока років не було, а вже став тягарем для сім’ї. Якраз донька Юля закінчувала школу, а їй  потрібен діяльний батько, який би подбав про її майбутнє.
Зневіра поволі відступала, бо і донька, і дружина знаходили слова розради, які, здавалося, несли в собі магічну силу, витягнули із затяжної депресії та навернули його до життя. Ще не раз переконувався, що без сім’ї нема щастя на землі.    
Окрилювала й донька своїми успіхами. Здобула Юля три вищі освіти — вивчала публічне управління та адміністрування, правознавство й журналістику. Та ще й потішила кар’єрним ростом — нині вона директор телеканалу «Перший Подільський».
Коли, п’ять років тому, Віктор Кучер познайомився із хмельничанами-візочниками, то йому було не байдуже, що з ними буде завтра. Для них став підтримкою й порадником, очоливши громадську організацію «Світ без бар’єрів». І завдяки ініціативі візочників, яка не була обійдена увагою отця Івана Данкевича та мера Олександра Симчишина, по вулицях міста курсує соціальне таксі.
— У нас, людей з обмеженими можливостями, з’явилася можливість добратися з комфортом у різні куточки Хмельницького, — розповідав 51-річний Віктор Кучер. — І не тільки у поліклініку чи лікарню або реабілітаційний центр, а ще гуртом провести дозвілля. Ми граємо у більярд або теніс та плаваємо в міському басейні, беремо участь у різних змаганнях. А влітку разом відпочиваємо на природі, маємо змогу безкоштовно оздоровитися у Головчинецькому рекреаційному центрі «Берег надії».
Та все ж, зауважує Віктор Григорович, світ для тих, хто пересувається на візку, не без бар’єрів. Кав’ярень у місті багато, та  за чашкою кави люди з особливими потребами не мають змоги поспілкуватися. А про працевлаштування годі й говорити. Не хочуть бізнесмени та роботодавці створювати умови доступності — пандуси, широкі двері та облаштовувати туалети.
Хоча, мабуть, найважливіше, переконаний Віктор Григорович, — щоб найрідніші були поряд і разом долали труднощі буття. А ця підтримка велику силу додає обділеним здоров’ям.
Хоча й змінилося життя Вік-
тора Кучера, але воно наповнене добротою і любов’ю найрідніших. І як колись, тридцять років тому, він прогуляється міськими вулицями, от тільки пересувається з допомогою візка, а поряд його кохана Наталя. Та їхнє рідне місто стало ще дивовижнішим й чарівнішим.