І не віриться, що Галина та Олександр Матуси разом майже 62 роки в парі. Такі ж енергійні, бадьорі, з ніжністю й добротою в очах, як і в молодості.

Хоча вони знайомі майже все життя. Ще у дитинстві бавилися на сільській вулиці, бо народилися і зростали у Карижині на Віньковеччині.
Навчалися в одному класі. От тільки Сашко звернув увагу на Галину, коли закінчували семирічку. І на випускному вечорі з неї не зводив очей.
Навчалася Галина у культ- освітньому училищі. Із Кам'янця-Подільського на вихідні дні приїжджала в очікуванні зустрічі із Сашею. Як тільки-но почула, що в клубі лунає музика, то хутенько переодягалася й бігла туди.
– Хлопці з дівчатами веселяться, танцюють, а мій Саша на гармошці виграє мелодії, – розповідала Галина Іванівна. – Мені теж кортіло з ним закружляти у вальсі. Та що вдієш, коли заміни в нього не було.
Згодом дівчина проводжала коханого на армійську службу, часто писала листи. Не минуло й року, як приїхав Саша у відпустку. Його мати наполягала, аби він якнайшвидше одружився. Бо ж своєю невісткою бачила лишу Галину, тривожилася, щоб на життєвій дорозі діти не загубили одне одного. Син не перечив матері й помчався велосипедом у Станіславівку. Тоді Галина вже працювала у сільській бібліотеці. Відразу спантеличив кохану своєю пропозицією, запропонував їй побратися уже наступного дня, нічого не пояснюючи.
Повернулися у рідне село пізно ввечері, бо ж дорога неблизька, шістнадцять кілометрів велосипедом добиралися. Уже вранці, 24 серпня 1958 року, розписалися.
Весілля для нареченої стало повною несподіванкою, а сімейне життя двадцятирічних молодят розпочалося з розлуки. Галина вірно чекала свого судженого понад два роки. Як повернувся Олександр додому, то не заперечувала, щоб здобував професію у Говорівському училищі. А потім ще заочно навчався в автодорожньому технікумі, працюючи грейдеристом Деражнянської дорожньо-експлутаційної дільниці. Як обійняв посаду інженера, то додалося виробничих клопотів, які забирали понаднормовий робочий час.
Для синів Олександр Іванович став прикладом того, як у житті потрібно досягати висот своєю працею, а не за рахунок інших. І вони намагалася рівнятися на батька, великого працелюба.
Батьки бажали синам гарної долі, коли їх одружували, проте її не обирають. Тривожилися за старшого сина Вік- тора, який два роки перебував на чужій війні, в Афганістані. Бог милував, повернувся живим. А от молодший Володя — довічний смуток для батьків, бо рано пішов за межу.
Як стали пенсіонерами, то не засиджувалися у чотирьох стінах. Разом своє дозвілля проводили в районному клубі “Надвечір'я”. Любов до пісні привела Галину Іванівну в гурт “Журавка”, а Олександра Івановича – у хор ветеранів.
Роки нестримно летіли, вже й онуки виросли, родина поповнилася правнуками. І доля подарувала подружжю особливу подію у сімейному житті — 60-річний ювілей подружнього життя, який відсвяткували у клубі “Надвечір'я”. Згадали діамантові молодята найбільш хвилюючі моменти свого спільного багаторічного шляху.
Хоча шістдесят років тому їхнє весілля було без урочистостей, без дотримання традицій, та все ж залишило зворушливі спогади. Постаралися їхні друзі та рідня, щоб діамантовий ювілей запам'ятався ювілярам.
Не відмовилися пенсіонери від обробітку земельної ділянки, хоча син Віктор вмовляв, аби батьки не натруджувалися. А як без урожаю, вирощеного своїми руками дивується Галина Іванівна, приготувати селянські страви, не лише смачні, а ще й корисні.
Своїй дружині Олександр Іванович часто співає пісню про Галину. І уточнює, оту, яку виконує Микола Гнатюк, наш земляк, про нерозділене кохання. Проте в житті Олександра Івановича все навпаки — Галинка стала не лише берегинею їхнього домашнього вогнища, а ще його духовною підтримкою.
Сімейне щастя не терпить ані галасу, ані докорів, а любить тишу. І тоді воно ніколи не покине ваш дім. Ось таку мудру пораду почула для наших читачів від подружжя, яке діждалося неземної діамантової винагороди.