Курси валют

Людмила Паламарчук народилася напередодні Другої світової війни. На той час її батьки жили в Києві. Батько був військовим льотчиком, мама доглядала маленьку донечку, по господарству допомагала бабуся. Жінка не пам’ятає того щасливого періоду, надто малою була.

А потім почалася війна і все радикально змінилося — батько з перших днів став на захист країни. Коли від’їжджав, наказав дружині, яка збиралася в евакуацію: «Бери найнеобхідніше, війна за 5-6 місяців скінчиться…» Мама часто з гіркотою згадувала ті часи. Ешелоном вони довго їхали в Тамбовську область. Єдиним промінчиком тих спогадів був приїзд батька в 1942 році.
А потім сім’ї офіцерів відправили до Узбекистану.
Там було добре та тепло, проте бабуся стала просити доньку про переїзд. Вона не хотіла помирати на чужій землі, і сім’я переїхала у Куйбишевську область. Там бабусю й поховали.
Невдовзі Люда з мамою повернулися на її батьківщину — в містечко Чорний Острів.
День 25 квітня 1945 року приніс у їхню оселю біль і сльози — мама отримала похоронку на чоловіка. Важко було усвідомити, що він не повернеться додому, що вона залишилася вдовою, а донька осиротіла. А ще через два тижні прийшла довгоочікувана Перемога.
Гарні спогади залишилися й про школу, яку закінчила із золотою медаллю, де серйозно почала займатися волейболом, полюбила багатьох вчителів, знайшла багато друзів. У 1956 році стала студенткою Київського політехнічного інституту легкої промисловості. Навчання давалося легко, адже здобувала улюблену професію.
Людмила Іванівна завжди мріяла допомагати людям гарно одягатися, тому навчання в інституті вважала першим кроком до здійснення мрії.
Студентські роки запам’яталися зустрічами з цікавими людьми, частими спортивними змаганнями, поїздками в різні міста України… Але як швидко вони минули!
Через п’ять років отримала диплом і направлення на роботу на Кам’янець-Подільську швейну фабрику. А згодом доля закинула її у Красилів, де 16 листопада 1965 року почалась її трудова біографія в райпобуткомбінаті.
Спочатку працювала майстром швейного цеху, згодом — інженером-технологом підприємства, а з 1 серпня 1969 року — директором служби побуту району.
На початку 70-х років, коли робила перші кроки, як керівник, у службі побуту району нараховувалося близько 450 працівників. Щороку розширювалася мережа приймальних пунктів, які діяли на території кожної сільської ради. Вони об’єднували швейні майстерні, майстерні з ремонту взуття, приймалися замовлення на виготовлення меблів, ремонт складної побутової техніки.
Стрімко розвивалася служба побуту в Красилові. Тут було побудовано нове приміщення швейного цеху, де працювало ательє мод першого розряду, згодом — нову перукарню. Діяла хімчистка, майстерні з ремонту та пошиття взуття, цех з виготовлення меблів, фотосалон, пункт прокату, салон з обрядових і ритуальних послуг, майстерні з ремонту складної побутової техніки, годинників, лазня, пральня…
У кінці 70-х — на початку 80-х років служба побуту Красилівщини була однією з кращих в області. Та минав час, і поступово служба побуту в районі, як і у всій країні, стала занепадати. Особливо важко було в перші роки незалежності України. Проблемним на той час було питання придбання якісної тканини, у дефіциті були хімікати для перукарень, від’єднувалися та ставали приватними фотосалон, майстерні з ремонту складної побутової техніки, взуття, припинила своє існування хімчистка, пральня, один за одним закривалися приймальні пункти на селі.
Тільки два підрозділи побуткомбінату працює зараз у райцентрі — перукарня та швейна майстерня. Однак і з ними нелегко виживати — піднялися ціни на комунальні послуги, а вартість власних послуг підвищувати не хочеться, адже такий крок може призвести до втрати клієнтів. Однак і за такої ситуації Людмила Іванівна завжди знаходить якийсь вихід.
За багаторічну сумлінну працю Людмилу Іванівну Паламарчук, як директора служби побуту, неодноразово відзначали. Вона нагороджена орденом «Знак пошани», двічі удостоєна звання «Відмінник служби побуту України». У 2008 році їй присвоєно почесне звання «Кращий господарник 2007 року з вирішення соціально-економічних питань». Вісім разів жителі району виявляли їй високе довір’я, обираючи депутатом районної ради.
Але Людмила Іванівна перш за все жінка з непростою долею. Зустрівши її на вулиці, мало хто здогадається, що на її серці дві великі рани — у 2007 році, після важкої хвороби, пішов з життя чоловік, мудра людина, прекрасний лікар, з яким у мирі та злагоді прожила багато років. А минулого року, після невиліковної хвороби не стало єдиного сина Сергія.
Звичайно, впасти духом не дають невістка Галина та внучка Ярослава, якою бабуся дуже гордиться. Вона, як і її прабабуся Ольга, стала вчителькою, до неї горнуться учні, поважають батьки та колеги.
За плечима Людмили Іванівни чимало гарних ювілеїв. Проте, незважаючи на вік, на всі негаразди, які траплялися на її життєвому шляху, вона залишається привабливою жінкою, яка не дозволить собі вийти з дому без гарної зачіски, завжди зі смаком одягнена. У неї ще багато енергії, оптимізму, яких інколи так бракує молодим людям!