Надрукувати
Категорія: Любисток
Перегляди: 697

Їй, Марині Гурській, так хотілося б споглядати світ у яскравих барвах і тонах. Та й займатися улюбленою справою, вимріяною ще з дитинства. А ще зустріти того єдиного, близького по духу, який розділяв би щоденні клопоти й турботи. Проте їй, слабозорій, доводиться жити в темряві та самій виховувати дітей.
Марина вважає себе оптимісткою, однак зізнається: забракло би їй сил самотужки пливти проти бурхливої житейської течії.

“Напевно, з Божої ласки з'явилася у моєму житті милосердна Юлія”, – зауважила співрозмовниця. І пригадала, як понад десять років тому познайомилася з благодійницею. Тоді Марину доймав відчай, бо лікарка наполягала на операції, а в неї не було грощей купити все необхідне. Якраз Юлія, не гаючи часу, посприяла з коштами. Проте, на щастя, з'ясувалося, що це лише лікарська помилка.
– Вирішила усі гроші повернути, – продовжувала Марина. – Та все ж Юля їх не взяла, а сказала, щоб купила собі те, чого душа бажає. Я тішилася обновками — чобітками, платтям, а Юлія раділа з того, що додала мені радості у житті. Відтоді узяла мене під опіку. Коли донька Маргарита захворіла, то посприяла, щоб я купила всі ліки. Як Артемчик народився, то теж не обділила увагою — усе необхідне передала для новонародженого. Донині не забуває про моїх дітей, завжди дивує їх подарунками. Ця дивовижна жінка не лише мене, а багатьох з УТОСу підтримує, не любить афішувати своєї щедрості, а лише просить, щоб молитвою подякували Богові...
Праглося сімейного щастя, і Марина спробувала його збудувати. Хоча й не відповідала вимогам ідеальної невістки, але тим не переймалася, була упевнена, її суджений стане турботливим батьком. Однак сину й року не виповнилося, Андрій залишив сім'ю. Скипала образа, коли йому вдалося викрутитися від сплати аліментів, але держава не обділила соціальною допомогою малозабезпечену cім'ю.
Змирилася й вирішила сама виховувати дітей та заради них жити. Найважче, зізнається Марина, їй було в зимову пору, як стемніло, пересуватися по місту, добираючись у дитсадок.
– Постаралося наше товариство, щоб у тролейбусах оголошували зупинки, та й озвучені деякі пішоходні переходи зі світлофорами. А мені доводилося переходити через “зебру” по Зарічанській. Тягну візочок з сином, темно, не бачу автомобіля, який мчить із вимкненими фарами. І не раз траплялося таке, проте водієві вдавалося вчасно загальмувати. Батьки раді б мені допомогти, але тато — незрячий, а мама — слабозора.
Нині значно легше Марині, бо діти підросли і стали помічниками для матері.
– Вони для мене як два сонечка у житті. Моя радість, мої очі, – хвалиться жінка. – Синочок уже майбутній першокласник, донечка закінчила третій клас, гарно навчається, захоплюється малюванням. У січні доні виповнилося дев'ять років. Вона не вимагала ніякого подарунка, а попросила, щоб разом поїхали у міський парк на ковзанку. Хоча вперше встала на ковзани, проте нас здивувала, бо упевнено каталася.
Мріяла Марина працювати вихователем дошкільного закладу. Однак не вдалося їй опанувати професію через слабозорість. Все ж усі надії покладає на дітей, вірить, що в них буде краще життя. І ладна донечці й синочку небо прихилити, проте не все їй під силу. Доводиться винаймати житло, бо жаль огортав її, як діти тулилися в тісній кімнаті напівзруйнованої хатини, без води та газу. А взимку дошкуляв холод. Не по кишені самотній жінці довести до ладу занедбану спадщину.
Енергії й терпіння у Марини вистачає не лише для своїх дітей. На карантинних канікулах подруга залишала свого синочка Марка. Не тільки навчалися, а й розважалися. А перемогла у конкурсі з кулінарії Маргарита, бо вміє краще, аніж мама, смажити “окату” яєчню. У цьому переконаний Артемко.
Здавалося б, у дітлахів невибагливі бажання – Маргарита мріє про ролики, Артем — про велосипеда, проте вони поки що недосяжні. Можливо, прийдуть на поміч добрі люди й потішать дітей подарунками.