…Уже сутеніло, як дванадцятирічний Володя вийшов із дому. Довелося приховати сліди втечі від тата, який порався біля худоби, в той час, як мати готувала вечерю. Завдання для хлопця було не з легких – тихцем, наче стріла, прошмигнути через двір. Добре, що хоч Мухтар не видавав радісним гавкотом, наче розумів, що задля цієї справи треба мовчки сидіти в будці. Тож, одним махом перескочивши пліт, Володя за мить вже був у кінці вулиці.

…Того вечора він разом із двома друзями пішли в розвідку, так би мовити, роздивитися що й до чого. Вони, пробігши селом, геть задихавшись, йшли кілометрів зо два до лісопосадки. Вже десь за кілометр було добре чути невгамовний гавкіт собак, з кожним кроком він ставав все гучнішим. А тут, не зоглядівшись, вже й опинилися на місці. По одному, пробравшись поміж дерев, залягли на траву. Охоронець якраз проводив вечірній обхід поміж клітками з тваринами, постукуючи палицями по них, аби тварини припинили гавкіт, крізь який, наче струм, прорізався м’явкіт. «Погляньте, хлопці, – мовив Володя, – тут ще й кішки є. Мама мені розповідала, що на цій фермі тварин тримають лише по кілька днів, а потім привозять інших». Хлопці, затамувавши подих, тільки водили очима за охоронцем, котрий за якусь мить зник із поля зору. «Вони ж, напевно, зовсім зголоднілі, бо в клітках немає ані їжі, ані води, – мовив Славко. – Так шкода їх. Навіщо ж із ними так…»
Діти не знали, чому цих тварин утримували на міні-фермі, яка лише нещодавно з’явилася за селом. Однак чутки про неї ширилися миттєво – і сільчани придумували різні версії її облаштування, іноді – досить моторошні.
Часу було обмаль, отож підлітки вирішили діяти, не зволікаючи. Миттю, спустившись із пагорбка, почали дружно відчиняти завіси на клітках… Наче з мішка на них «посипалися» тварини з двоярусних кліток – здійнявся такий галас, що його було чути аж у село. Проте собаки й кішки, нажахані й голодні, розбігалися навсібіч, і за якусь мить, хлопці вже бігли через лісок додому. Проте спокою не давало їм те, що не встигли випустити лише одну тварину – великого й кудлатого пса, бо, почувши кроки охоронця, змушені були тікати щосили. Чоловік дуже кульгав, тому наздогнати непроханих гостей не міг. Але рішення у дітвори було одноголосним – треба повернутися за псом, однак в інший час, що вони й зробили наступного вечора.
…Рудий прожив у Володі ще довгих вісім років, бо він єдиний біг за хлопцями аж у село. Випивши кухоль води, втамувавши спрагу, зізнався батькам звідки узявся у них собака. Ніхто в селі так і не дізнався, що то була за ферма і з якою метою в ній утримували тварин. Але після візиту на неї хлопців – клітки забрали й тварин більше на ній ніхто не чув і не бачив.