Наталя ПЕТРУК виросла з газетою, бо її батьки передплачували тоді ще “Радянське Поділля”. І понад двадцять років вона є активним дописувачем нашого часопису, а я її найпершим читачем уже чверть століття. “Люблю писати про людей, їхні долі, цікаві історії з життя, а от про мене що там розповідати...” Такою була наша телефонна розмова, та все ж після слів про мою обов'язкову поїздку в містечко, погодилася зустрітися.

Пані Наталя і не мріяла про журналістику. Хоча й у школі мала хист до написання творів, але її зацікавила французька мова. Тож вирішила продовжувати вивчати її у чернівецькому університеті.
– Здала екзамени на п'ятірку й четвірки, але до вступу не дотягнула (банально!) півбала, – розповідала Наталя. – Тож я потрапила у рідному містечку на арматурний завод, продовжуючи трудову династію батька. Сподівалася, що лише рік попрацюю, а віддала підприємству тридцять років життя. Коли стала на облік у центрі зайнятості, то для мене статус безробітної був настільки принизливим, що не передати. Не уявляю життя без роботи. Та згодом через війну на сході із Рубіжного перевезли паркетний завод. Як я раділа, коли мене запросили на роботу, працюю там і досі...
А от сімейне щастя, зітхає пані Наталя, було таким коротким – лише шість з половиною років. Назвала сина іменем чоловіка – Леонідом.
– Як ми тішилися малюком! Того злощасного ранку, коли чоловік йшов на роботу, п'ятирічний синочок підбіг до тата обійняв його за ногу. Раніше ніколи такого не було. Може, відчувало біду дитяче сердечко, бо живим татуся бачив востаннє. Страшна автомобільна аварія забрала його. Пішов від нас у небуття двадцятивосьмилітнім. Не могла змиритися з втратою коханого, дбайливого і турботливого, хоча розуміла, що потрібно навчитися жити без Леоніда заради синочка. І через роки душа щемить болем, бо перше кохання – то назавжди...
Після мовчазної паузи Наталя заварила каву, зізналася, що жодного дня не може прожити без запашного напою та продовжила свою розповідь.
Все ж вона наважилася вийти заміж вдруге. Хоча її обранець був старшим на шістнадцять років.
– У мого сина з ним були гарні стосунки. Той завжди намагався йому допомогти. Як будував мій батько дім для Леоніда, онука, то і він доклав до будівельних та облицювальних робіт. Але характер! Гордовитий, з бажанням виділятися перед іншими, самозакоханий, з непритаманною для чоловіка постійною тягою до оновлення свого гардеробу. Купував усе найкраще і найдорожче, іноді абсолютно непотрібне. Я звикла до такої чудасії і мені це не заважало у житті. Однак чоловіку захотілося, щоб мої батьки, які проживали в селі, не приїжджали до нас зимувати у свою ж хату. Чому вони, спокійні, працьовиті, заважали йому, не зрозуміло й донині. “Або твої батьки зимують у селі, або ми розлучаємося,” – сказав мені. Як, думаєте, мала вчинити? Сказати мамі з татом, щоб залишалися у селі, бо так хоче мій чоловік? Я просто написала заяву на розлучення. Відтоді минає сьомий рік, але ні разу не пошкодувала, що так вчинила.
Адже це, запевнила 54-річна Наталя, була остання крапля у чаші терпіння. Бо ж той шлюб ідеальним не назовеш!
– А ще коханки. Умів жінкам закрутити голову. Коли займався дрібним бізнесом, торгував продуктами на сільських базарах, то розповідав, що його дружина, тобто я, в Італії на заробітках, залишила його самого. А молодиці вірили. Коли дізналася про його походеньки, то не заперечував, а пішов на найману квартиру. Все ж через рік прийшов на Прощену неділю, каявся за свої витівки, але це були лише порожні слова. Брехня і зрада для жінки, – найболючіше. Нині розумію, що шлюб із цим чоловіком – найбільша помилка мого життя.
Коли розпитувала про сина, то очі пані Наталі засяяли радістю – Леонідом гордиться та тішиться, у нього гарна сім'я. Підростають Богданко та Назарко і своїх милих онуків вона, бабуся, намагається не обділити любов'ю та спілкуванням. А після роботи поспішає до батьків, які теж потребують уваги та турботи.
Якраз про батьківщину своєї матері – мальовничі Савинці, що на Ярмолинеччині, – пані Наталя не раз згадувала у своїх дописах до газети.
– Часто гостювала у бабусі, там зустріла своє юне кохання. Щороку іду до дорогих могил, ступаю на забуті стежки мого далекого дитинства. У Савинці запрошують на День села, і я обов'язково приїжджаю, бо приємно поспілкуватися з людьми, працьовитими, добрими, поміж яких виросла, поважаєш і любиш усією душею.
Cпілкуватися з пані Наталею легко і просто, бо на поворотах примхливої долі не розгубила щедрості своєї душі. А, може, тому що поєднані незрадливою любов'ю до рідного часопису. Тож прощалися як давні знайомі, хоча й уперше зустрілися. Та й щира і відверта розмова за філіжанкою кави у річці швидкоплинного часу залишить теплий спогад.