Скільки радості і смутку пережито, скільки історичних і життєвих віх пройдено. Та, долаючи всі перешкоди, не зламалася, вистояла і дожила до такого поважного віку. Любов до ближнього, непохитна віра, взаєморозуміння і взаємовиручка, безмежне всепрощення і щира українська душа допомагають у скрутну хвилину долати всі труднощі та випробування.

Народилась Марія Яківна Чорнобай у серпні 1930 року в селі Гречинці Летичівського району. Важким було дитинство. До цього часу щемить серце при згадці, як помирав від голоду маленький братик Андрійко. А потім війна…
Батько пішов на фронт і не повернувся. Залишилась мати сама з трьома дітьми. Тому змушена була Марійка з 12 років йти працювати, щоб вижити у тяжкі воєнні роки, бо молодший брат ще був зовсім малий, а в старшої сестри – маленькі діти і чоловік теж на фронті.
Зовсім юною вийшла заміж за такого ж юного хлопця Григорія, замінила його молодшим братам-сиротам матір. Особливо важко було, коли народився первісток, а чоловіка на три роки забрали до армії. Служив на далекому Чукотському півострові. А вона молода недосвідчена, з трьома малими дітьми на руках, змушена була цілими днями працювати на полях, а вечорами прала, обшивала сім’ю, готувала їсти, пасла корівку, яка допомагала вижити. А коли чоловік повернувся з армії, почали будувати свою хатину.
В ті часи так було заведено: збиралися всім селом на толоку і разом допомагали одне одному. Григорій Назарович був майстровитим: і вікна, і двері, і підлогу – все з дерева міг зробити. А Марія Яківна все життя трудилася у колгоспі. Влітку – на полях, на буряках, на зернотоку, а взимку – на фермі. Не цуралася ніякої роботи і ніколи нікому не могла відмовити у допомозі. Дуже нелегко було, бо тяжко працювали, щоб мати шматочок хліба, але люди веселі були! Повертаючись з поля, втомлені, змучені, спрацьовані, як затягнуть пісню – нашу українську – голоси дзвенять, луна котиться по всьому селу. Скільки тих пісень, сумних і веселих, щемливих до сліз, переспівали вони. А скільки пам’ятає весільних пісень, обрядових. Бо ж, напевно, немає такої родини в селі, де б Марія Яківна не куховарила – чи то на весіллі, родинах, хрестинах, чи на поминках. Вміла дуже смачно готувати, а скільки хлібів і короваїв спекла – не перерахувати. Завжди намагалася всім допомогти, тому і заслужила в людей шану та повагу.
Відрадно, що й держава гідно оцінила доблесну працю Марії Яківни, яка довгі роки працювала ланковою і має особливі заслуги перед Україною – багато урядових нагород, у тому числі орден Трудового Червоного Прапора. Втім найвищою її нагородою і гордістю в житті є її діти – син, три доньки, вісім онуків та вісім правнуків, яких виростила, виховала у добрі і любові. Вже понад тридцять років немає чоловіка, роз’їхалися, розлетілися з рідного дому діти, та при першій можливості намагаються провідати маму. Бо всі внуки і правнуки надзвичайно люблять бабусю Марусю, і кожний приїзд – це свято, і для них, і для неї. Тут отримують силу і енергію для життя, родинне тепло і взаєморозуміння, тут їх зігріває безмежна любов і доброта. А берегиня роду нашого у щоденних молитвах невтомно просить у Господа, аби була щаслива і здорова вся родина, аби нарешті запанував мир і спокій у нашій країні.