Ще наче вчора Ганна Косоока відсвяткувала свій сторічний ювілей. Розчулилася від щирих привітань бажаних гостей, схвильована величезним букетом квіток, зібраним із понад сотні троянд. Це онуки повіншували за кожен прожитий рік чарівною трояндою.
Липневий день, зітканий із різнобарв'я квітів, прикрашений високим пишним короваєм, залишив щемливий спомин. Тепле літечко збігло, та вже й осінь огортає прохолодою.
– Отак і минуло моє столітнє життя, наче один день, – філософськи налаштована, каже ювілярка. – І не віриться, що уже праправнуки підростають.
Та й справді, погоджуються з нею, – час невпинно летить, залишаючи лише спогади. А їх від пережитого й побаченого вистачило жінці на довгеньку розповідь. Згадала Ганна Юхимівна, як лютував по селах голод, як у воєнне лихоліття її охоплював страх за синочка, тривожилася за чоловіка, який пішов на фронт.
Народилася і зростала у селі Адамівка на Віньковеччині. Змалечку трудилася, бо сім'я бідувала. Звісно ж, Ганнусі хотілося навчатися, але довелося закінчити три класи й стати помічницею для батьків, а невдовзі працювала на колгоспній ниві. Як минуло п'ятнадцять років, її, тямущу та працелюбну, обрали ланковою рільничої бригади.
Коли познайомилася з парубком із Вербки-Мурованої Сашком Марценком, то серцем відчула, що він — її суджений. Однак і не здогадувалася про випробування, які чекають обох.
Побралися молодята на Зелені свята 1941 року, а вже через кільканадцять днів оголосили війну. В тяжкий і неспокійний час народився Іванко. Не натішившись сином, невдовзі Олександр Марценко, у 1944 році, збирався на фронт. Прощаючись із коханим, Ганна уже засумнівалася, чи побачить його, бо війна в кожну домівку невтомно несла горе й сльози.
Аж навесні 1946 року обійняла чоловіка — повернувся у рідне село живий із бойовими нагородами, але був тричі поранений. Подружжя тяжко трудилося у місцевому господарстві, виховувало двоє дітей, бо сім'я поповнилася ще й донечкою Галиною. Додалося радості, коли онуки з'явилися. Не зогледілася за щоденними клопотами, як вони виросли.
Та все ж на своєму довгому життєвому шляху болючих втрат не обминула. Раптово, через серцевий напад, не стало сина. Цього ж 1992 року чоловік пішов за межу. Проте любов та підтримка родини допомогли вистояти, оговтатися від непоправних втрат найрідніших. Працювала біля землі, яка додавала їй сили, порала домашнє господарство та ще й у жнивну пору допомагала місцевому колгоспу.
Згадала Ганна Юхимівна, як у молоді роки часто ходила до доньки у Вербку, легко долала восьмикілометровий шлях. А нині нема тієї міцності в ногах — лише по подвір'ю походжає. Донька Галина, з якою проживає, турбується про неї.
Про секрет свого довголіття сама не відає, бо вона, як усі селянки, тяжко працювала, ніякої дієти не дотримувалася, готувала й смакувала українськими стравами — борщем, млинчиками та вареничками з різними начинками.
– Моя мама не тримала ні на кого образи, доброзичливо й співчутливо ставилася до сусідів, знайомих, – розповідала Галина Олександрівна. – Хто знає, можливо, за тепло своєї душі дожила до таких поважних років.
Втім Ганна Юхимівна утішена не лише тим, що Бог обдарував її роками. Радіє вона, бо діти дбайливі – огорнули турботою та обігріли любов'ю на схилі літ.
Gismeteo 
