Не кожна жінка, тим більше міська, витримає такий шалений ритм життя, як у 37-річної Лесі Горпинчук. Адже ще й світанок не заглядає у вікно, а вона прокидається. Причепурившись, поспішає до праці. Хутенько видоївши двох корів, прямує на ферму сільськогосподарського кооперативу.

А ще не перелічити всіх справ домашніх, які необхідно щодня попорати. Бо чотирьох синочків та донечку намагається не обділити увагою та турботою.
Хоча Леся не думала і не гадала, що стане багатодітною матір'ю. Перша закоханість принесла їй розчарування та сльози. Обіцяв наречений золоті гори, але заміж так і не покликав. Дорогу перейшли його брати, а вона донині не може збагнути, чим їм не догодила.
Рідні заспокоювали, переконували: не твоя доля. Як є, так і мусить бути. Змирившись, сама виховувала сина, працювала кухарем у місцевому господарстві. Інколи доводилося іти на роботу з трирічним Денисом, коли не було на кого його залишити. І треба такому статися — хлопчик подружився з дядьком Ігорем, який працював електриком, горнувся до нього.
– Так уже сталося, що Дениско зна- йшов собі татуся, а мені – чоловіка, – каже моя співрозмовниця.
Напевно, тому й відважилася жінка лише за кілька днів знайомства поєднати з Ігорем свою долю. А найпам'ятніші події пов'язує з народженням дітей.
– Спочатку знайшлася донечка, така бажана й очікувана. Дениско попросив, щоб її назвали Дариною, – продовжувала Леся. – Нині їй уже тринадцять років, і вона найперша моя помічниця: усе уміє, усе знає та ще й залюбки допомагає мені на фермі. От коли народилися близнюки Діма та Даня, то чоловік втішився, а я розгубилася: чи дам раду подвійному клопоту? Та не зогледілася, як підросли і радіють з того, що схожі між собою. Якось прийшли зі школи й кажуть, що навіть вчителька їх не відрізняє. Та й відразу виправдовуються — до хитрощів вони не вдаються.
Була переконана Леся — у неї з'явиться ще донечка. Однак наснився їй сон — незнайома жінка залишила біля неї візочок, а в ньому малюк у блакитній одежині. “Це твій син”, – мовила і зникла. І той сон виявився віщим, а діти свого братика назвали Давидом, який став їхнім улюбленцем.
Хто знає, можливо, ця сім'я стала єдиною в області, у якій імена дітей розпочинаються з п'ятої літери алфавіту. Принаймні, у цьому впевнений сімнадцятирічний Денис.
Після декретної відпустки Леся повернулася на ферму. Труднощі нелегкої професії доярки, без вихідних, без відпочинку, її не лякають – усе їй під силу та й робота припала до душі. Втім зізнається: найбільше всього боїться карантину. Із безмежжя справ довелося жінці знаходити час на заняття з дітьми. Адже опанувати їм шкільну програму, не виходячи з дому, вкрай нелегко.
– А для мене навчання під час карантину стало найважчим іспитом, – зауважила жінка. – Як хочеться, щоб дітей, і нашого Давида, який пішов у перший клас, навчали вчителі у школі.
Постійно Леся відчуває плече чоловіка. І навіть нині, коли через тяжку хворобу Ігор втратив ногу, розділяє домашні клопоти із дружиною.
Згадала вона, як понад три роки тому не знала, як розрадити, чим втішити немічного й безпорадного чоловіка. А він картав себе за те, що вже нічим не зможе допомогти дітям. Все ж заради них знайшов сили підвестися з візка і зробити перші кроки. Хоча хода з допомогою протеза і нині нелегка, проте Ігор намагається допомогти дружині впоратися з великим господарством, завдяки якому сім'я виживає. “А ще водить автомобіль, якраз сьогодні поїхав у райцентр за покупками”, – каже Леся.
Тож подружжя сподівається лише на свої сили, виховуючи дітей, бо соціальну допомогу від держави не отримує. Звісно ж, сини й донька у розкоші не купаються, зате безмірною батьківською любов'ю не обділені.