Доля не була прихильна до Леоніда Зелінського. Через тяжку недугу зазнав страждань чимало. Та все ж завжди знаходив сили, аби звершити омріяні задуми та справи.
Хвороба спіткала Леоніда ще у дитинстві. У нього почалася деформація грудної клітки. Леонід Йосипович упевнений: причиною стала застуда. Коли пас гусей, то заснув біля річки осінньої днини, якраз після дощу.
Носив корсет для хребта, який призначив лікар, та сподівався, що усе минеться. Школяра захопило кіно, і невдовзі він радів із того, що став помічником кіномеханіка у сільському клубі та легко справлявся зі своїми обов'язками.
І, здавалося, ніщо не завадить Леоніду опанувати омріяну професію. Адже він став студентом Львівського кінотехнікуму. Проте коли поїхав на навчання, то у дорозі загострилася хвороба. Юнак опинився на лікарняному ліжку. А лікарі були безсилі проти недуги, яка стрімко прогресувала, деформуючи грудну клітку та спину. Змушений повернутися у рідне село Заріччя, але не змирився, – вирішив вступати у Житомирський радіотехнікум. Однак Леоніду відверто сказали, що у них не набирають студентів з інвалідністю.
Батьки втішали свого найменшого синочка, кволого здоров'ям, просили, аби сидів удома, а посильна робота у господарстві для нього завжди знайдеться. Однак Леонід все ж зумів знайти роботу до душі — закінчивши курси, десять років працював завідувачем сільського клубу.
Хоча й організовував концерти, дбав про дозвілля селян, проте для Леоніда це був вкрай важкий час. Довелося йому боротися з підступною недугою, яка нагадувала про себе нестерпним болем, спричиняла внутрішні кровотечі. Не раз його, знесиленого, доправляла карета швидкої допомоги до районної чи обласної лікарень.
Велика та дружна родина ніколи не була байдужою до долі обділеного здоров'ям Леоніда. Брати та сестри допомогли йому придбати кооперативну квартиру у райцентрі, бо вважали, що міське життя значно легше, аніж сільське, обтяжене побутовими клопотами. Не перечив. Проте він не з тих, хто засиджується у чотирьох стінах. Коли узявся за пошуки роботи, то вдалося йому влаштуватися у міський парк атракціонів.
Свою суджену зустрів випадково, у Старокостянтинові. І невдовзі у Леоніда відбулося подвійне свято — якраз у сорокарічний день народження Ліда стала його дружиною.
– Радів, що кохана довго не роздумувала, бо 17 жовтня 1992 року познайомився, а уже 28 листопада вона із п'ятирічною донькою переїхала до мене, – розповідав Леонід Йосипович.
У подружжя ще й підростав синочок Віталик. У взаємоповазі й любові минали літа, проте біда не забарилася — дружину підточувала смертельна хвороба, а вона про це і не здогадувалася. Хоча й уперто боролося з онкологією, проте ані у лікарів, ані у знахарів не знайшла порятунку.
– Моє життя наче зупинилося, не хотів вірити, що моєї коханої уже нема. Коли глянув на свого десятирічного сина, то збагнув — він зовсім незахищений. Та й для Наталочки, яка навчалася у технікумі, залишився єдиною підтримкою, — продовжував мій співрозмовник.
Згадав Леонід Йосипович про свою маму, яка була відомою куховаркою у селі. Чомусь вона наполегливо навчала своїх доньок та синів варити борщ та пекти хліб. Якраз і знадобилася мамина наука. А на католицький Великдень Леонід Йосипович випікав для дітей паски. Радів, коли Наталка і Віталик смакували та нахвалювали батькову випічку. А ще різні консерви заготовляв та варення варив.
Хоча клопотів вистачало, та Леонід Зелінський завжди намагався допомогти людям із особливими потребами – був волонтером районного товариства інвалідів. І справ благочинних на його рахунку чимало. Та й нині намагається підтримувати своїх знайомих, хоча сам не може похвалитися своїм здоров'ям.
Дбав про дітей, щиро молився за них, а нині вони намагаються віддячити батькові своєю турботою. Ще й втішений тим, що онуки у нього гостюють. Для них завше намагається приготувати щось смачненьке.
– Яке це велике щастя, коли є заради кого жити, – підсумував свою розповідь наш читач 67-річний Леонід Зелінський.
Gismeteo 
