Двадцять чотири роки працювала листоношею Вовковинецького поштового відділення на Деражнянщині Зіна Плохотнюк-Решетнік. Чи не в кожному дворі сіл Кайтанівка, Кругла, хутора Плюшки передплачували періодику, чекали листів, телеграм від рідних. І Зіні Вікторівні доводилося намотувати не менше восьми кілометрів за свій робочий день, навідуючись у сільські оселі. І в осінні дощі з болотами, і в засніжені холодні зими, хурделиці все одно йшла до людей, знаючи, що її чекають.

Це лише згодом для неї придбали велосипед, тож діставатися до віддалених сільських куточків стало легше. Головне – швидше. Бо й дома, у Кайтанівці, своє чимале господарство, діти, яким потрібна увага, її материнське тепло.
Пізніше Зіні Вікторівні Плохотнюк-Решетнік довелося працювати соціальним працівником, сестрою милосердя, і її найкращі людські риси – доброта, чуйність були підтримкою не одній людині. А своїй душі вона знаходила розраду у вишиванні. Кожен візерунок – то її настрій, переживання, думки.
Життя цієї простої, привітної, щирої жінки недаремно порівнюють з подвигом, адже разом з чоловіком Анатолієм вона народила та виховала шестеро дітей. Можна лише уявити, як важко доводилося батькам. І не лише тому, що кожен з цієї великої родини потребував їхньої турботи, а й тому, що Анатолій – інвалід з дитинства. Рано він залишився без батьків, виховувала хлопця бабуся. Тож у чотирнадцять він вже заробляв на хліб самостійно. Працював у колгоспі помічником на косарці, й одного дня сталася біда – йому обрізало ногу вище щиколотки. На превеликий жаль, три роки тому, через хворобу, він втратив другу ногу. І тепер Зіна Вікторівна мусить доглядати і чоловіка, і сина Олександра, який переніс інсульт. Де й бере вона сил, щоб мужньо зносити ці важкі життєві випробування…
З побажаннями їй здоров’я та витримки, віри у краще написала в редакцію нашої газети листа рідна сестра – Тетяна Мороз, яка проживає в селі Вовча Гора Хмельницького району. Тетяна Вікторівна зазначає, що впродовж 48 років є передплатницею «Радянського Поділля-Подільських вістей». Цю традицію – читати обласне видання – перейняла від батьків, які вважали, що газета – це духовний хліб, який має бути у кожному домі, і які передплачували газету з 1958 року.
Читаючи матеріали про подолян, Тетяна Мороз вирішила добрим словом згадати і свою сестру. Їхній родинний зв'язок міцний і щиросердечний, тож сподівається, що розповідь про дорогу людину стане підтримкою для неї.
У листі згадує Тетяна Мороз і про улюблені газетні рубрики, тематичні сторінки, про улюблених авторів. Дякує, що «Подільські вісті» дають наснагу і думці, і серцю. Каже, з нетерпінням чекає чергового номера, щоб знову і знову відчути той особливий настрій, коли розгортає свіжий номер газети.
Післямова: Поділіться і ви своїми розповідями про дорогих і близьких людей. У кожного з нас – своя життєва історія, варта поваги і захоплення.