Глянувши на світлину, Аліна Лоєвська посміхнулася... крізь сльози. Тоді вона була безмежно щасливою, а дитина, яку носила під серцем, цілком здоровою.

Авжеж, довгі роки Аліна мріяла стати матір'ю, не втрачаючи надії. У молитві схиляла голову, просячи Божої ласки, зверталася за допомогою лікарів. І все ж той радісний день настав. Жінка ретельно дотримувалася рекомендацій лікарів, та не здогадувалася, що народження сина змінить її життя на до і після, а спогади про той день ятритимуть серце. Гірке в Аліни материнство.
– Не розумію, чому лікар обласного перинатального центру так байдуже й зневажливо зі мною вчинила, – дивується вона. – Бо ж усі показання до кесаревого розтину були, знала вона і про екозапліднення, однак категорично відмовилася оперувати. Промучила мене дванадцять годин, а потім просто малюка витягнула вакуумом. І цинізму не було меж. “Що народила, то будеш мати,” – сказала мені лікарка і спокійнісінько пішла додому. Моє дитятко не кричало, а медсестри його трясли. Невже кисневої маски і відсмоктувача для слизу не було? Лише за десять хвилин мій синочок заплакав.
Якраз протягом цього часу, впевнена Аліна, малюк переніс гіпоксію, кисневе голодування, а це спричинило мікроцефалію, тобто обширне пошкодження мозку.
Життя скаліченого малюка ледве жевріло. Хоча як невимовно було важко, проте Аліна не скорилася, а вперто шукала порятунок для свого синочка – у реабілітаційних центрах, у світил медицини.
Поїхала з Орестом до відомої львівської лікарки, професорки, сподіваючись, що вона пропише правильне лікування. Все ж щось виписала, рекомендувала певні ліки, але лише розвела руками. “Його порятунок – смерть”, – сказала спантеличеній Аліні.
Хоча ці слова вкрай засмутили жінку, але вона не впала у відчай. Адже не раз переконувалася — Орестику потрібна сильна та дієва мама, бо без неї його життя було б неможливе.
– У сина часто траплялися напади хвороби, через незворотні процеси в організмі, спричинені ураженням мозку, – продовжувала Аліна. – З Орестом мчала до лікарні, але було таке, що лікарі обурювалися: приїжджайте, коли буде гірше. Та куди вже гірше?
Отож жінка вирішила самотужки надавати першу медичну допомогу синові. І для цього є все необхідне обладнання у її домі.
Оресту виповнилося три роки. У матері радість зі смутком переплелася. Як хочеться синочка узяти за руку й повести у дитсадок.
– Однак мій хлопчик тільки-но пізнає світ, роздивляється іграшки, – продовжує Аліна. – Знову почав тримати голівку та спинається на ніжки. Це в нього якось періодами.
Якби її синочок бігав, розумів звернену мову, говорив, то було б найбільшою втіхою для багатостраждальної матері. Проте Орест обділений, здавалося б, простими радощами життя через недбалість байдужої лікарки. Та, на жаль, він не єдиний на Хмельниччині та в Україні. Криворукі акушери, як висловилася про них відома професорка зі Львова, калічать дітей, прирікаючи їх на довічні муки. Адже діагноз невблаганний – нема таких ліків, щоб їх зцілити. І найприкріше: лікарі, байдужі й некомпетентні, продовжують працювати, бо все їм сходить із рук.
У матерів особливих дітей нема ані радощів, ані святкових миттєвостей.
– Та завдяки Тетяні Кріль-Фрицак, очільниці громадської організації “Бути жінкою” – наш звичайний вересневий день наповнився дивами й несподіванками, – ділиться враженнями 39-річна Аліна, яка стала мамою року, перемігши у номінації “Хоробре серце”. – Все відбулося, ніби в казці. Наче за помахом чарівної палички ми, номінантки, перевтілилися у панянок, із гарними зачісками, макіяжем та стильними сукнями. Це постаралися спонсори. Окрім емоцій, які переповнювали нас, отримали ще й подарунки. І про мого синочка не забули — мер Олександр Симчишин подарував такий потрібний сухий басейн.
Аліна долає життєві труднощі сама, бо її чоловік не витримав випробування долі. Звідки беруться сили в неї, виснаженої безсонням, втомленої повсякчасним доглядом за Орестом, який вимагає уваги та допомоги, бо ще всюди носить Ореста на руках? Звісно, із безмежної любові, жертовної та всеперемагаючої, яка тримає її синочка на цьому світі.