Друк
Категорія: Любисток
Перегляди: 1161

Не могла уявити своє життя Євгенія без старшокласника Григорія. Та й він закохано дивився на неї. Коли парубок залишав село, їдучи на навчання у Ярославське військове училище, то вона обіцяла його чекати. Проте не зуміла дотримати свого слова — поспішила із заміжжям. Але мине багато років, і Григорій Кухарський, її перше і найбільше кохання, стоятиме поряд і вмовлятиме, аби вона стала його дружиною.

Та, зрештою, своє перше кохання ще зі шкільної парти, зізнається Євгенія Олендра, так і не змогла забути, хоча й намагалася. І нині вже не може збагнути, як вдалося матері вмовити її піти під вінець із Василем, який повернувся у село після служби у морфлоті.
— Мама намагалася мене втримати біля себе, бо троє братів пішли з дому у пошуках кращого життя. Ми бідували. Хоч і залишилися вдвох, але мама так хотіла звести нову хатину. Проте їй, самотній жінці, не під силу було будівництво. Я працювала у колгоспі й навчалася у вечірній школі, а потім закінчила культурно-освітнє училище, хоча так хотілося мені стати педагогом, навчатися у педінституті, — розповідала Євгенія Іванівна. — Коли мама побачила, що до мене залицяється Василь, то зраділа, бо місцевий, працьовитий та розважливий. «Будеш ти, доню, за ним, як за кам’яною стіною, — хвалила його. — Та й господаря нам треба, бо пропадемо». Коли я наділа фату, то вмивалася слізьми, але вороття назад уже не було…
Хоч Євгенія й вийшла заміж за нелюба, та на своє подружнє життя не нарікала. У її родині завжди панували злагода та спокій. Мудрий і розважливий чоловік, вже після народження первістка підтримав дружину, коли вона вирішила здобути вищу освіту. Не заперечував і тоді, коли нарекла молодшого сина Григорієм, хоча й знав, що саме так звати перше кохання. У молодому віці Василь пішов із життя.
— Тоді Петро уже закінчував інститут, а Григорію тринадцятий минав, — продовжувала Євгенія Іванівна. — Покладалася лише на себе. Турбот і клопотів мені не бракувало.
Працювала вона директором школи, продовжувала керувати народним фольклорним ансамблем «Джерело» та дитячим гуртом «Джерельце», репертуар яких складається лише з місцевих пилипівських пісень. Робота вимагала неабияких душевних сил, знань, часу, а сини, хоча й дорослі, також потребували уваги й турботи. Тож самотності не відчувала, й понад два десятки літ збігли наче один день.
Хоч про Григорія часто згадувала, знала усе про нього, бо у селі все, як на долоні. Він одружився, у нього зростало двоє дітей, зробив блискучу військову кар’єру, обіймав високу посаду, маючи генеральське звання. У село до матері навідувався, хоча й не часто, але завжди уникав зустрічі з Євгенією, бо не пробачив їй зради. І аж через сорок п’ять років розлуки все ж насмілився Григорій Данилович підійти до Євгенії Іванівни.
«Був серпень. Я копала картоплю. А Гриша допомагав сестрі сіно зібрати. Городи наші поряд. Тоді ми довго розмовляли», — пригадувала Євгенія Іванівна.
Як і в молодості, він не зводив очей з неї, зізнався, що так і не зміг забути її — єдине кохання. Нині його гнітить самотність, бо сам залишився у міській квартирі, а у дітей своє життя. І, не зволікаючи, попросив її руки.
Євгенія Іванівна всерйоз не сприйняла таке зізнання, бо ж обом уже за шістдесят. Та Григорій Данилович запевняв її, що попереду у них чимало щасливих і радісних років.
«Восени узяли шлюб, і я познайомилася з дітьми Гриші. Особливо зраділа нашому союзу донька Оля, бо сказала, що віддала батька у надійні руки й він уже не відчуватиме самотності. Ніколи не мріяла про генерала, але він з’явився у моєму житті несподівано. А я й не сподівалася, що він стане тямущим господарем, — вела розповідь Євгенія Іванівна. — Уже й яблунево-вишневий сад, який посадили чотири роки тому, плодоносить. Не всидить мій чоловік без діла. Дивує мене кухарським хистом: поки я у школі, на уроках, то щось смачненьке приготує — і холодець, м’ясо по-французьки. Навіть не знаю, що він не вміє, бо і вікно засклить, завіси на дверях перечепить, чи замок полагодить».
А ще Григорій Данилович, як і Євгенія Іванівна, залюблений в українську пісню. А його улюблена «Місяць на небі, зіроньки сяють», яку часто співає з дружиною. Є там такі слова: «Як ми любились, та й розійшлися. Тепер навіки зійшлися знов». Подружжя впевнене, що це про їхнє кохання написано. Та й справді, крізь роки вони пронесли своє перше святе і світле почуття, а воно нині продовжує зігрівати їхні серця.