Півжиття Олена Воловодівська не розлучається з голкою та ниткою – чаклує над полотном. У шаленій щоденній круговерті знаходила час для вишивання.

Оте нестримне бажання з'явилося в жінки, коли їй виповнилося тридцять років. Серветки та подушки прикрашала барвистими квітами. Не відмовляла нікому, вишиваючи рушники на щастя, на долю.
Бралася за улюблене заняття пізно ввечері, коли попорає всі домашні клопоти. Вкладаючи любов серця та тепло рук у полотно, не помічала, куди щезав час. Адже ранесенько поспішала на ферму.
У той час тяжко працювали селянки, бо все було вручну, – розкидали в годівниці корм, чистили стійла, доїли корів. І так день при дні Олена Василівна на фермі руки натруджувала. Нелегко їй було добиватися високих надоїв, але старалася.
Захопилася ще й вишиванням ікон, яке приносило неабияку радість та зміцнювало віру. Образи на полотні Ісуса Христа, Божої Матері, Святої Трійці, Святого Миколая дарувала рідним та знайомим.
Не обминула жінку вдовина доля. Двічі пов'язувала чорну хустину.
– Діти Ярослав та Вікторія пішли своєю дорогою, в Житомирській області проживають, а Святослава в селі залишилася, – розповідала Олена Василівна. – Тут онука народилася, з пелюшок її вибавила, до школи пішла. Святослава навчалася на закрійницю, роботи в селі не знайшла, в місто подалася. І мені, і Аліні шиє одяг, від закордонного не відрізниш.
Онука втішила бабусю, коли вирішила залишитися у селі.
– Мені так не хотілося розлучатися із друзями, з рідною школою, та й своє життя не уявляю без бабусі — доброї та турботливої, – сказала восьмикласниця.
Для Олени Василівни онука — найцінніший подарунок долі. Радості та втіхи вона додає у житті. Згадала жінка, як хвилювалася, коли семирічна Аліна вперше виступала на сцені сільського клубу. Разом зі своїми ровесниками на сопілці вигравала. Маленьким артистам аплодував зал ще й Києві, на конкурсі сопілкарів.
– Наше тріо називалося “Карамельки”, – нагадала Аліна бабусі. – Як трішки підросли, то вподобали електрогітари, у сільському клубі концерти організовували. Весело було...
Сумно школярці від того, що підлітки вже не збираються на репетиції, бо нема художнього керівника. Однак, щоб вона не нудьгувала, мама їй подарувала синтезатор, про який мріяла.
Чепурна хатина пенсіонерки наче у віночку з різнобарв'я квітів. А в оселі, ніби в оранжереї, – аж 150 вазонів налічується, та жодна із кімнатних рослин не повторюється. Звісно ж, зауважує господиня, зелений світ потребує уваги та належного догляду, проте милує красою і береже здоров'я мешканців. Адже, скажімо, хлорофітум очищає повітря, а герань – заспокоює, знімає втому та стреси.
...Спекотної літньої днини із Оленою Василівною зустрілися. Тоді вагалася скромна жінка, чи варто розповідати читачам історію її життя. І все ж погодилася, бо ця неповторна мить, що на світлині, стала гарним спогадом.
Уже осінь плаче дощами.