Моя бабуся народилася на день святої великомучениці Варвари. На честь неї її і нарекли. Мабуть, тому її життя склалося тяжко і драматично.

Пережила три пекельні війни: першу і другу світові та громадянську. У 1938 році репресували її чоловіка (мого рідного діда). Двічі її глинобитна хата під солом’яною стріхою згорала дотла. У другій пожежі загинула донька.
Але найстрашнішим лихом вона вважала голодомор. Розповідала моторошні історії, як тоді односельці мерли десятками, божеволіли і їли людське м'ясо.
По вулицях ходили активісти і забирали з хат і подвір’їв не тільки зерно, а й усі продукти. В руках вони мали загострені металічні прути. Ними колупали землю і долівку. Поки добралися до її обійстя, вона вигорнула попіл із припічка і випорпала там ямку. Туди поклала горнятко кукурудзяного борошна. Накрила і присипала.
«Борці за суспільні інтереси і високі ідеали» вимели з хати все їстівне. А в ту «криївку», яку вигадала бабуся, не здогадалися залізти. Завдяки винахідливості їй вдалося врятувати чотирьох дітей від голодної смерті. Серед них і мого батька – майбутнього журналіста.
Варила щирицю, лободу і дику конюшину. Аби ця бурда затримувалася у шлунках, задобряла її ложкою кукурудзяного борошна.
Бабуся Варвара сущих ділила на дві категорії: люди і людиська. Перші – Божі діти, радіють життю і думають, як його зробити кращим. Другі – вічно невдоволені, біснуваті, які безрезультатно тлумляться.
Вона розмовляла на подільському діалекті: називала ромашку – рум’янком, гриби – губами, горобину – гордовиною, а шипшину – свербивусом. Кожне слово в її устах оживало, як образ. Усім дітям і внукам прищепила любов до рідної мови.
В її лексиконі домінували: борше, бардач, склецок, царник, квасний, глоїна. базник, цебро, шопа, бараболя. Найулюбленішим вигуком було: «Патку мій!» Ним вона зустрічала кожного, хто приходив до неї в гості.
Свої думки бабуся здебільшого висловлювала у вигляді прислів’їв, приповідок і приказок: знайся кінь з конем, а віл з волом, видно пана по халявах, думай за горобців і проти горобців, ліпше з розумним загубити, ніж з дурним знайти, маєш хліб в торбі – сядеш і на горбі.
Улюбленою її приказкою була: під лежачий камінь вода не тече. Сама вона працювала від зорі до зорі, ходила боса у теплу пору року і мало їла.
Я закінчив школу із золотою медаллю і приїхав похвалитися. Вона взяла відзнаку в руки, довго розглядала її і мовчки погладила мене по голові. Але мені цього було мало і я чекав слів. Тоді бабуся пильно подивилася в очі і повільно, аби я усвідомив, мовила: «Тільки не думай, що ти розумніший за інших». Помітивши моє розчарування, вона пояснила свою думку:
– Ось Петро тямиться до техніки. Ти вмієш працювати на комбайні і водити трактор?
– Ні, – відповів я.
– Подивися Микола через дорогу побудував гарну хату. Ти можеш поставити таку ж?
Я знічено увібрав голову в плечі. А вона навела ще приклад:
– Василь заготовив сушні, продав її і заробив великі гроші…
Свою думку вона завершила фразою, яку я запам’ятав на все життя:
– Кожен на щось вчиться. Бери приклад з добрих, чесних, роботящих і кмітливих людей.
У ній не було жодної краплі гордині.
До глибокої старості бабуся Варвара зберегла феноменальну пам'ять. Знала родовід кожного односельця. За розважливість і багатий життєвий досвід її поважали і любили. У неї просили поради і розради.
Напередодні мого весілля вона важко занедужала. Не могла їсти і помирала від виснаження. Однак зберігала душевний спокій і розважливість. Найбільше дбала про своїх нащадків і чистоту помислів.
Останніми словами, які я від неї чув, були: «Ти поїдеш, а я буду журитися, як померти так, щоб не зірвати твій шлюб».
Вона пішла у вічність на 92-му році життя, за десять днів до цієї події. Гроші, які відклала, поділила на дві рівні половини: одну собі на поховання, а другу – мені на весілля. Обидва пакунки загорнула у старі газети.
Дітям, внукам і правнукам бабуся Варвара залишила у спадщину працелюбність, мудрість, доброзичливість, велич Душі, і взірець, як вести себе гідно за будь-яких обставин.
Ось бабусина хата, жоржини і мальви
біля неї поклали голівки на тин.
Ось спориш на подвір’ї…
Вертатись банально
у минуле, де ти залишився один.

Ось розбита дорога і парубок-ясен,
він чекає, як завжди, перед ворітьми,
і шпанки у садку, що родили так рясно
нам, коли ми тут були дітьми.

А за хатою стежка, порепана груша…
Навесні вона, мов наречена цвіла.
Тут бабусине слово нас брало за Душу
у ній залишало краплини тепла.

Ось і пустка, що скніє з відлунням у парі
і турботливих рук очевидні сліди.
Прощавай, моя добра бабуся Варвара,
ти ніколи вже більше не прийдеш сюди.