Хоча Ольга Гасюк зустріла свою дев'яносту осінь, проте поважні літа не стали завадою для улюблених занять. Жінка натхненно працює, набиваючи килими, картини, ікони. А ще продовжує передплачувати нашу газету. Багато-багато років її читає-перечитує. А ця любов з молодих літ до часопису, який змінював назву, не згасла донині.

— Мій чоловік Андрій намагався першим вийняти зі скриньки газету. І, приносячи її мені, промовляв: свіженька, без черв'ячків, — розповідала Ольга Василівна.
І завше, коли бере у руки часопис, що принесла листоноша, згадує як жартував її Андрій Кіндратович, який розумів її з півслова, та навіть з першого погляду. З ним у парі прожила щасливо майже шістдесят років.
Дівувала у нелегкий повоєнний час. Хоча і доводилося тяжко трудитися у колгоспі, проте вечорами з подругою поспішала до сільського клубу, за який слугувала велика та простора хата, конфіскована в роки колективізації. Там чекав любий серцю парубок.
Про свої почуття, які спалахнули після першої зустрічі і в Андрія, і в Ольги, не розповідали нікому. Проте мало не кожен здогадувався, що вони вже
не уявляють життя одне без одного.
Невдовзі весілля справили — восени побралися, а навесні Андрію прийшла повістка із військкомату. Він служив, а вдома його чекала дружина із маленькою донькою.
Життя подружжя минало в тяжкій праці — обоє трудилися у місцевому господарстві, будували дім, старалися, аби діти Олена, Люба, Віра зростали у достатку. Звісно ж, на спільному шляху траплялися випробування та прикрощі. Та коли, впевнена довгожителька, серце до серця горнеться, а душі відчувають комфорт спільності, тоді долаються і незгоди, і хвороби та пересуди.
— Бог допомагає в усьому, бо якраз з його святої ласки поєднуються долі молодят — продовжувала Ольга Василівна.
Коли вийшла на пенсію, захопилася рукоділлям. Особливим методом, який перейняла від братової, набивала килими.
— Це наче вишиваєш гладдю, але голка потрібна значно більша та й нитки грубші згодяться, — пояснювала Ольга Василівна. — Та й набиті візерунки чи квіти пишніші, махрові. І такі триметрові рукотворні килими прикрашають помешкання не лише майстрині, а її трьох доньок та внучки.
Набивала картини, на яких оживали яскраві оксамитові квіти, чи витончені й загадкові лебеді й дарувала онукам, правнукам. Створювала лики святих і залюбки віддавала ікони знайомим.
Витвори пенсіонерки милують око не лише в оселях рідних на Поділлі, а й Рівненщині, Кубані.
Її рукотворна Ікона Божої Матері є у вівтарі місцевого храму. І Ольга Василівна вдячна за таке поцінування своєї скромної праці.
— До всього й усіх мама ставилася з любов'ю, до пташиного царства, з курочками й курчатами, домашніх тварин — котів та песика. Не лише з ними, а й з квітами розмовляла, які насаджувала і доглядала, — пригадала донька Віра. — і хто б не завітав до господи, не відпустить, не почастувавши борщиком, випічкою, цукеркою, або ж зірве гроно з винограду, який оповив ганок.
Не лише червоні, а й чорні нитки переплелися у долі Ольги Гасюк. Розпачу, страждань додали втрати двох онуків, чоловіка. Коли ж на її очах обірвалося життя зятя Василя, якого вважала сином, то тяжко захворіла — стався інсульт. Проте Бог милостивий, ощасливив стареньку, бо недуга відступила. Не так давно, 28 жовтня, двері Ольги Василівни не зачинялися протягом дня. Дотримуючись вимог карантину, ювілярку вітала численна рідня, представники місцевої влади та ветеранської організації.
Потішили правнуки, бо смакувала солодощами, що спекла Сашенька та Дмитрик, слухала романс «Ніч яка місячна», який зіграла на гітарі Соломійка. А праправнучок трирічний Тимур пообіцяв старенькій приїхати ще не раз. «Золоті у мене діти», — розчулено мовила хранителька родинного вогнища.