Березневого дня, понад двадцять два роки тому, Оксана та Віктор Пушкарі зустрілися. І, не гаючи часу, вирішили йти разом життєвою стежкою. Вірили, що ніколи не розлучатимуться. Навіть разом поїхали на заробітки, бо мріяли  про своє житло.

Повернувшись у рідне містечко, купили хатину, у якій завжди панували спокій і радість. Щасливі роки летіли швидко. Вже й діти підросли. Батько навчав двох синів усьому тому, що знав та умів, бо, казав їм, ремесло за плечима не носити. І нині вони справляються з усіма домашніми клопотами.
— За яку справу Віктор не брався  б, то завжди доводив до пуття, — розповідає Оксана Пушкар. — Роботи не цурався, дбав про благополуччя родини. Не перечив, коли наш молодший син поспішив з одруженням й привів невістку. “Головне, щоб Катя з тобою була щаслива”, — благословляючи, сказав чоловік дітям.
Підхоплений хвилею Революції Гідності, Віктор перебував на Майдані. А потім, помінявши дерев’яний щит на автомат, разом із побратимами восьмої сотні записався добровольцем у батальйон “Айдар” й поїхав боронити рідну землю. “Не буває чужої війни у своїй країні”, —  лише сказав, обіймаючи свою дружину. Вона зрозуміла
його без слів. Було б дивно, якби  її чоловік, патріот і правдолюб, залишився вдома.
Жадані зустрічі з чоловіком, зітхає Оксана Пушкар, нечасті й вкрай короткі. І ця, недавня, у перші весняні дні, миттю збігла. Від дідуся не відходила дворічна Вікторія, а він натішитися онукою не міг. Не приховував — йому так хотілося залишитися з родиною, та й за мирною  працею скучив. Так хочеться зайнятися своєю улюбленою справою знову і, як колись, приносити радість людям своїм умінням й майстерністю, ремонтуючи взуття. Але нині, запевняв дружину, ще країна у біді й чекає своїх захисників.
— Мій чоловік не хотів, щоб наші сини, такі молоді, бачили біль і жахіття війни, — продовжувала моя співрозмовниця, — бо він вважає себе сильнішим та витривалішим, аніж діти,  — пройшов Афганістан,  стояв на Майдані. А нині вже відчув тягар війни.
Не раз  її Віктор із бойовими товаришами потрапляв у засідки, залишаючись  без боєприпасів, харчів, ночував просто неба на лютому морозі у спальному мішку. Часто втрачав побратимів,  і туга обпікала серце воїна аж до сліз, коли доводилося йому збирати пошматовані  тіла   друзів у  чорні целофани.
— Тяжко, невимовно тяжко, — каже Оксана, — знову і знову відпускати від себе чоловіка, туди, де не припиняються обстріли  й вигорає земля.  Віктор, як завжди, мене заспокоював: його рятує й оберігає наша родинна любов.
Безкінечне чекання звісточки від чоловіка гнітить і виснажує її.  Але, коли Оксана почує у слухавці його голос, то  оживає. Поспішає на роботу, бо працює кухарем у шкільній їдальні,  а пізнього вечора, коли смуток стискає серце, пише вірші про те, що найбільше її тривожить й дошкуляє. Тепер вона знає, якими є наші захисники — воїни світла,   в жилах яких б’є джерело козацького духу. Вони — сміливі та хоробрі, справжні герої. І не вистачить слів, щоб передати безмежну вдячність й захоплення їхньою відвагою та відданістю Вітчизні.  А там, на лінії вогню, грані між життям і смертю такі крихкі й хиткі. “Поверни їх, Господи, живими, бо чекають на них діточки, матері та дружини”, — пише у своїх віршах Оксана Пушкар. Не лише вона, а й уся Україна сподівається  на любов і милість Божу.