В охайному, хоч давно не модному, витертому пальті, в ондатровій вигорілій шапці, гладко виголений, акуратний, з якоюсь відразу вловимою приреченістю в очах, він підійшов до банкомату. «Ви не могли б мені допомогти? – звернувся знічено. – Ніяк не навчуся цією технікою користуватися. А роками важкої відданої праці зароблену пенсію треба зняти, – додає з гіркою іронією. – Зніміть мені усе, що там є, і роздрукуйте, будь ласка, чек».
Віддаю чоловіку гроші і чек. Розклавши його на долоні, дістає ще кілька папірців. «Ось подивіться: пенсія – 2500 гривень, платіжка за газ – 1400, ось іще за світло, ЖЕК. Ну як же тут арифметикувати? Який калькулятор взяти, щоб замість мінуса плюс вийшов? Сорок років пропрацював, з вищою освітою, бодай її... А вдома дружина з такою ж пенсією, з такою ж освітою, з таким же стажем. У обох нас добрі букети хвороб. Ліків постійно треба. А ми в аптеках просимо, щоб нам дешевші аналоги давали. Дружина нещодавно інсульт перенесла. Богу дякувати, відходили. Діти з останніх сил на ліки скидалися. Та з чого вони ті копійки виділити можуть? Працюють обоє в державних установах. Так ми з дружиною прагнули дати їм вищу освіту. Дали. Тепер їм, дипломованим спеціалістам, з суми тієї, що наші можновладці гордо зарплатою йменують, треба дітей вчити-зодягати (чогось ціни на дитячий одяг не до зарплат прив’язані, а до долара. До чого, скажіть мені, тут долар?), комунальні сплачувати, харчуватися, а ще ж хоч на якісь недорогі гуртки онуки хочуть.
Для реабілітації, – чоловік ледь тамує обурливі сльози, що підступно хочуть хлинути з глибоких очей, – рекомендують знайомі звозити дружину до санаторію. Я рахував: у найдешевшому на чотири дні вистачить, а далі – зуби на полицю, та й по оздоровленню. Хоча, будьмо реалістами, ми, українські пенсіонери, 80 відсотків з яких перебувають за межею бідності, й так тих зубів з полиці не дістаємо. Для нас свинина, телятина – розкіш, вряди-годи курятину можемо собі дозволити. Можемо, до речі, фруктами себе побалувати – тими, що за півціни продають, напівгнилі, такі, що їх викидають в нормальних країнах. Та й то – зрідка. Масло для нас теж розкіш, як і вся молочна продукція, в принципі. Будемо здоровими, правда? Бо ж кажуть: головне позитивні емоції і правильне харчування. В українських пенсіонерів, що одне, що інше – «в ажурі». Щоб довго не жили, клопоту не доставляли. Аа-а. Ледь не забув, ще: вийшовши на заслужений відпочинок, людина має подорожувати. Так скрізь! Ми теж можемо – до найближчого лісу. Пішки. Шипшини нарвати. Вітамін С.
Знаєте, – дідусь скидає з чола і нервово зминає у руці хутряну шапку. – Ми з дружиною уже не претендуємо на новий одяг чи ремонт – наші керівники ліпше знають, раз на скільки років це робити треба. Ми вже звикли олією присмачувати пісні супи, і віримо, що найбільш корисна їжа – буряк (сирий, тушкований, варений), оселедець під шубою, щоправда, це вже забаганка. Але... дуже важко мені не читати. Такі дорогезні нині книги, газети, журнали. Як же я вдячний привітним працівникам бібліотеки, що маю змогу насолоджуватися своїм хобі. Раніше, змолоду, ми з дружиною одне одному чи не на усі свята книги купували. Ковтали те чтиво залпом. А нині… А нині я своїй Вірі й квітки нормальної купити не зміг на 8 Березня, а підсніжники тоді ще не пробилися. Зате по телевізору показували, як ЛЮДИ, сильні світу цього, балували своїх коханих на свято подарунками, на котрі нам, простим смертним, й кількох життів не вистачить, аби заробити. Чи ми не люди? Мо’, ми не люди… Ви вибачте мені за цю непотрібну вам гірку сповідь, щось так, нахлинуло, як кажуть. А знаєте, що шкода? Що… підсніжники з-під снігу іще не пробились».
І він пішов. Із шапкою в руці…
Gismeteo 
