Хоча Галині Рудській-Кравчук от-от виповниться сімдесят років, проте вона не поспішає відпочивати. Вдома її не застанеш, бо часто у дорозі – поспішає на виклик, аби надати хворому медичну допомогу. І у поважні роки роки Галина Миколаївна залишалася вірною своїй професії, яка стала сенсом її життя.
Оте прагнення дбати про здоров'я ближніх передалося їй від матері, Паші Караванової, сільської медсестри. Навчила доньку усього, що знала та вміла, і вона стала їй першою помічницею.
Неохоче Паша Михайлівна відпускала свою Галинку у доросле життя. Донька вирішила навчатися в Києві, а туди дорога неблизька. Та все ж Галина, закінчивши медичне військове училище, повернулася у рідний край.
Перший рік роботи на швидкій невідкладній допомозі, пригадала Галина Миколаївна, розпочався із несподіваного повороту подій. У січні приїхала у рідні Пилипи, аби доправити вагітну жінку Зою до райлікарні. Однак довелося у дорозі приймати пологи. Не розгубилася молода медсестра районної лікарні, згадала усі акушерські премудрості, які старанно вивчала в училищі. Проте Галина аж ніяк не сподівалася, що на світ з'являться двійнята – двоє хлопчиків.
І треба такому статися – наприкінці того ж таки 1973 року, в грудні, ця жінка у кареті швидкої допомоги знову народжує двійню – хлопчика та дівчинку.
Відтоді, зауважила моя співрозмовниця, не раз чула перші крики новонароджених немовлят, бачила щасливі очі породіль з віддалених сіл, бо часто доводилося приймати пологи в дорозі.
Вона знає ціну часу, адже протягом хвилини доводилося самотужки вирішувати, ні з ким не радячись, аби врятувати життя пацієнтові через серцевий напад чи нещасний випадок або самолікування. Ще донині батьки дітей, у яких висока температура, просять, щоб на виклик приїхала саме Галина Миколаївна. Ніколи не рахується з часом, і у вихідний день поспішає на допомогу.
І не здогадувалася жінка, що улюблена справа теж допоможе їй зцілитися від зневіри та розпачу, навернути до життя. Адже доля не скупилася на випробування. Коли овдовіла, втратила сина Анатолія, то наче життя зупинилося і світ потьмянів. Та все ж приходила радість від того, що чиєсь життя врятувала і у родину повернулося щастя.
Напевне, судилося Галині пройти крізь терни, щоб як винагороду отримати донечку, у якій душі не чула.
Праглося сімейного затишку. Вдруге вийшла заміж. Знову овдовіла, але не залишилася самотньою. Втіхою стали для жінки ще й онуки.
У родині із розумінням ставляться до покликання Галини Миколаївни. Адже дбати про здоров'я людей стало сімейною справою — донька Ірина працює рентгенлаборантом у райлікарні, а зять Василь Докалюк — водієм карети швидкої допомоги. Та й онук Владислав мріє стати хірургом, а Валерія зацікавилася професією бабусі.
Не може нахвалитися Галина Миколаївна, керівник підстанції (швидкої) медичної допомоги, своїми підлеглими – прекрасними та чуйними фахівцями. Ще й відчайдушними. Бо їхня служба небезпечна, вимагає душевної рівноваги. Трапляються агресивні пацієнти, є навіть такі, які хапаються за сокиру та косу. А ще медики ризикують життям — перехворіли коронавірусом, та й Галину Миколаївну не оминула недуга, але усі повернулися до своїх обов'язків.
Щаслива та людина, яка за улюбленою справою забуває про свій вік та відчуває себе потрібною людям. Саме така Галина Рудська-Кравчук, яка майже півстоліття поспішає на виклики і хворим дарує шанс на одужання та радість життя.
Gismeteo 
