Пишається Ольга Мазур своєю сім’єю — чоловіком Олександром, який у радості й біді завжди поряд, та трьома дітьми. Старанно навчаються у школі Катруся і Вікторія, а Ілля уже студент.
Якби двадцять років тому, їй хтось сказав, що син самотужки долатиме шлях до університету, не повірила б. Адже радість народження Іллі затьмарив невтішний діагноз лікарів, який прозвучав наче вирок. Вроджена вада — розщеплення хребта, що просвічувався через прозору шкіру — загрожувала життю хлопчика. І подружжя, не гаючи часу, шукало порятунок у Київському інституті нейрохірургії.
— Несподівано я опинилася там, де, здавалося б, неможливо навіть дихати через страх, відчай та біль, — розповідала Ольга Мазур. — діагнози, жахливі прогнози і примарні шанси на життя мого синочка. Однак надія мене не полишала.
Нині їй важко повірити, що вона з чоловіком пройшла нелегкий, виснажливий шлях заради одужання Іллюші. Довелося разом із синочком пережити шість операцій, а ще — безліч реабілітацій. І завше у щирій молитві жінка просила, аби Бог наділив здоров’ям, її дитятко.
— Ми призвичаювалися жити там, куди їхали на лікування з сином, навчилися радіти дрібницям, — продовжувала моя співрозмовниця. — Уже і чужий біль не був нам байдужим і ми підставляли зневіреним своє плече.
І батьківська любов допомогла перемогти недугу — семирічний Ілля зіп’явся на ноги та зробив перші кроки. Та все ж ще йому доводилося пересуватися з допомогою візка.
— Тоді ми проживали у Києві, а я мріяла, щоб мій синочок навчався у звичайній школі, проте нам наполегливо рекомендували спецзаклад, — вела розмову Ольга Мазур. — Адже нікого не цікавили інтелектуальні здібності Іллі, усі жахалися візка. Коли дізналися, що у Хмельницькому є така школа, де впроваджують інтеграцію дітей з особливими потребами в освітній процес, ми не роздумували — вирішили переїхати у місто.
Радості у батьків не було меж, коли Іллю зарахували до загальноосвітньої школи №8. Проте найважливішим було те, що хлопчика радо прийняли діти та вчителі — у нього повірили, його полюбили.
Прагнув Ілля стати самостійним — уперто вчився ходити. Хоча часто падав, але не втрачав надії. Якось вирішив сам добратися до басейну, де займався плаванням. Радів своїй першій перемозі, бо здолав шлях.
Із сумом в очах спостерігав, як його ровесники ганяли м’яча по футбольному полю. І тоді батько порадив синові, якому не під силу бігати, спробувати себе у ролі воротаря. Вдалося Іллі здивувати і своїх сестричок, і ровесників, бо жодного м’яча не пропустив.
Не сподівався він, старшокласник, що познайомиться із гравцями збірної України з футболу. Такій бажаній події для юнака посприяли організатори телевізійного проекту «1+1» «Здійсни мрію».
Неймовірні сюрпризи на цьому не завершилися. Незабутнім став для Іллі ще й політ на легкомоторному літаку. А у подарунок хлопець отримав аж п’ять авіаквитків. Тож вдалося йому здійснити дитячу мрію — дістатися літаком до бабусі, яка проживає у Казахстані.
У далеку дорогу вирушили всією сім’єю із Києва до Астани, подолавши понад три тисячі кілометрів.
Зі сльозами на очах Світлана Митрофанівна обіймала свого онука, раділа, що він міцно стоїть на ногах. Адже тримала його на руках, коли був ще маленьким. Відтоді уже збігло понад дванадцять років. А от Катрусю та Вікторію, яких пригортала до себе розчулена бабуся, уперше побачила.
Завдяки синові, зауважила Ольга Мазур, через багато років зустрілася родина. А ще Ілля допоміг своїй матусі знайти справу до душі. Відтоді, коли син став першокласником, вона навідувалася до школи щодня, практично стала невід’ємною її частиною.
Разом із вчителями та батьками вдалося Ользі Мазур реалізувати чимало ідей, проектів, щоб поліпшити умови навчання дітей з особливим потребами.
— Нині наша школа — єдина у місті архітектурно доступна для учнів з порушенням опорно-рухового апарату, — зауважила Ольга Мазур. — Мій син уже студент ХНУ, а я продовжую насолоджуватися тим, що особливі діти навіть на візках мають можливість вільно навчатися у нашій школі, а я можу допомогти їм у той час, коли їхніх матусь нема поруч. Вони теж стали моїми.
Gismeteo 
