Навіть коли чарівний та дивовижний світ втрачав чіткість та барви, зневіра не спустошувала серце Надії Крищук. Вона, слабозряча, уперто торувала свою життєву стежку. Пізнала щастя материнства, в 39 років стала студенткою університету та зустріла справжнє кохання.
Із дитинства Надійка страждала через поганий зір. Так кортіло з дітьми погратися в хованки чи м’ячем, але стояла осторонь та сумувала. Та все ж батьки вирішили, щоб їхня донька навчалася у звичайній школі.

— Буквар та читанку легко опанувала, бо були букви великі, — розповідала Надія Василівна. — Коли ж у підручниках букви стали меншими, то їх уже не бачила. Читав тато, а я усе схоплювала на льоту. Пам’ять у мене хороша, тож часто у сільському клубі декламувала вірші. Уже у п’ятому класі із першої парти на дошку не бачила, то вчителька математики порадила мені навчатися у спеціалізованій школі. Проте моя мама і чути про це не хотіла. Не могла збагнути, як це при живих батьках дитина проживатиме в інтернаті.
Все ж Надії довелося навчатися у Кам’янець-Подільській спеціалізованій школі для слабозорих. Тужила за рідним селом, однокласниками. Окрім здобутих знань, загартувалася морально, бо ж діти, звісно ж, з неї, новенької, кепкували, а ще стала самостійною.
Після закінчення планово-економічного технікуму отримала направлення в Ощадбанк міста Хмельницького. Хоча й теоретично досконало вивчила бухгалтерську справу, але не могла справитися зі своїми обов’язками через вкрай поганий зір.
— Та ще й здоров’я погіршилося — довелося видалити щитовидну залозу, — продовжувала Надія Василівна. — Крім того, залишилася без роботи, без житла та з дворічною донькою на руках, бо з чоловіком розлучилася. Ламала голову, як жити далі. У рідному селі не було роботи мені під силу, то вирішили у Хмельницькому спробувати попрацювати двірником і протрималася вісім років.
Старалася Надія, щоб двір у будь-яку пору року був прибраний. Хоча нелегко їй довелося, бо замітала навпомацьки. Ще й нагадувала про себе права рука, травмована у дитинстві. Та заради доньки терпіла і біль, і цікаві погляди перехожих.
Якось до Надії підійшов чоловік, значно старший від неї. Однак вона уперто не хотіла з ним знайомитися. «Не займайте мене. Поспішаю, бо їду в село. Там мене чекає донечка», — обурювалася тоді.
Проте Іван Крищук наполегливо залицявся, не відступив, аж поки не почув, звідки жінка родом. «Як дізнався, що я з Малих Орлинців Хмельницького району, то зрадів. Бо ж він там народився, зростав до семи років, аж поки батьки не переїхали у місто».
Іван Крищук разом зі своєю бригадою працював на будівництві церкви. І струнка миловидна жінка сподобалася йому з першого погляду. За плечима чоловіка теж невдалий шлюб, але він був упевнений — удвох їх чекає щасливе сімейне життя. Так воно і сталося.
Понад тридцять років подружжя торує спільну життєву стежку. Разом і в радості, і в лиху годину. Адже несподівано Івана Івановича спіткала тяжка хвороба. Лікарі не могли встановити діагноз, говорили щось непевне. Півроку чоловік перебував між життям і смертю. Серце хололо в дружини, що його не буде поряд. Та все ж із Божою поміччю звівся на ноги. Не владна над коханням біда.
Якраз завдяки підтримці чоловіка повірила в свої сили. Надію Василівну притягувала суспільна робота, спілкування з людьми.
Зайнялася соціальною адаптацією слабозорих школярів. Для них якраз у Палаці творчості дітей та юнацтва відкрили гурток, а Надія Василівна стала його керівником. Допомагала облаштувати комп’ютерний клас для утосівців, працювала менеджером на учбово-виробничому підприємстві товариства.
Бракувало знань, тож зважилася стати студенткою університету «Україна».
— Спробувала одягти аж двоє окулярів — плюс дев’ять та плюс шістнадцять. Тільки завдяки лінзам із 25 діоптріями спромоглася бодай щось прочитати та поставити свій підпис, — зауважила моя співрозмовниця. — Звісно ж, без допомоги найрідніших — доньки Оксани, якій тоді уже вісімнадцять років минуло, та чоловіка не впоралася б. Вони допомагали в навчанні, раділи моїм успіхам та червоному диплому, який отримала.
Уже четвертий рік Надія Крищук — голова Хмельницької територіальної первинної організації УТОС. Під її опікою 368 людей із обмеженими можливостями. «Їм нелегко виживати в нинішньому жорстокому світі на мізерну пенсію, тож намагаємося їх підтримати і морально, і матеріально, звісно ж, завдяки благодійникам», — зазначає Надія Василівна.
Та і їй, незрячому керівнику, доводиться нелегко, бо працює без помічника. Проте завжди на поміч поспішає її чоловік, допомагає в організації різних заходів та дозвілля для утосівців.
Зуміла Надія Крищук, сильна та життєрадісна, розпорядитися своєю долею, як забажала. Знайшла роботу до душі на користь людям із особливими потребами. Має втіху від того, що їхній життєвий тягар стає значно легшим. Без сумніву, вона із тих, хто бачить серцем.