Йому, Максиму Свінціцькому, в серпні виповнилося б 26 років. Проте він, воїн-захисник, назавжди залишився 22-річним.
Чи можна знайти розрадливі слова, аби втішити згорьовану матір, яка втратила сина? Марні сподівання. А спогади додають смутку, озиваються пекучою сльозою. Та все ж для Людмили Свінціцької вони — єдина втіха, яку залишив їй Максимко.

– Ніч, а я не сплю, як і тоді, двадцять шість років тому, першого серпня, бо очікувала на своє щастя, сенс свого життя — синочка. Яка це була радість для мене тримати на руках, обіймати та розмовляти з Максимом. Cну нема, через біль, що з’їдає із середини, про який відають лише матері-сироти, які поховали свою дитину. Ще думки точать як черв’як — навіщо єдиного сина відпустила на війну? Прости, синочку. Не вберегла...
Та чи могло бути інакше? Навчався Максим у школі на “відмінно”. Здібний, цілеспрямований, міг би стати юристом, фінансистом, а обрав нелегку професію військового. Від свого наміру не відступив, бо мріяв ще з дитинства про військову службу. І наполегливо загартовував себе фізичними навантаженнями, захоплювався футболом, баскетболом, отримав розряд із шахів.
Сяяв від радості, коли його мрія збулася, і він їхав до Києва на навчання. А закінчивши інститут, отримав диплом. Лейтенант Максим Свінціцький уже другого дня, після випускного вечора, вирушив на Донбас, у зону бойових дій. Із завмиранням серця чекала від сина звісточки. І ось, нарешті, приїхав. Змужнів, і як завше уважний та чуйний до батьків. Проте гостював лише декілька днів. Знову збирався в дорогу. “Піду і завершу війну. Повернуся. Мамо, тільки не плач”, — сказав на прощання.
А невдовзі від страшної звістки земля захиталася під ногами. Так не хотілося вірити, що єдиного синочка нема. “Герої не вмирають!” — не раз чула. “Ні, вони вмирають!” — кричала беззвучно спустошена душа матері та порожня без Максимка домівка.
– Не знаю, як я із чоловіком пережила той перший найтяжчий рік без сина. Мабуть, Господь Бог допоміг, а ще небайдужі люди. Залишилися лише близькі по духу. Деякі відвернулися. Та їх не засуджую, на них не гніваюсь. Зате на їхнє місце прийшли інші, які дарували нам свій час, увагу тепло та любов. І продовжили життя нашого синочка у нагородах, щорічній міжшкільній Спартакіаді із шахів, у меморіальній дошці. А ще вшановували у різних турнірах та заходах. Розповідали про Максима на шпальтах газет, у соцмережах, в бібліотеках. Та, на жаль, нам уже ніколи не розправити крила настільки, щоб дотягнутися до того великого світла, що було сенсом нашого життя — єдиний син. Все ж наше буття так чи інакше крутиться навколо імені Максима — його справи, а його друзі тепер стали нашими.
І зізнається — інколи опускаються руки в боротьбі за пам’ять загиблих захисників, за шану до живих через цинізм та байдужість до війни. Безпорадність огортає, коли їй доводиться чути: “какая разніца”, “ми їх туда не посилалі”. Тоді хочеться зануритися лише у своє горе, проте заради сина, намагається бути сильною, бо вона — мати Героя, воїна, офіцера.
“Мушу жити. Заради пам’яті сина”, — каже мені. А ще чимало зусиль жінка докладає, аби не забули імена захисників рідної землі. На жаль, кількість сторінок Книги пам’яті збільшується, горе продовжує вриватися у сім’ї.
Повідала Людмила Свінціцька і про унікальну каплицю — пантеон у селі Лішня на Тернопільщині. Там викарбовані тисячі імен загиблих у російсько-українській війні. Є і скорботна плита із Хмельниччини, яку торік привезли. Якраз Людмила Миколаївна, знайшовши однодумців та спонсорів, сприяла, аби увічнити пам’ять про героїв нашої області. А на початку серпня там відбулася п’ята Всеукраїнська проща, де молитвою згадували убієнних захисників України та тих, хто нині чинить опір ворогові.
– Відвідавши це святе місце, — зауважила Людмила Миколаївна, слухаючи піснеспіви на вічну пам’ять, щемливі спогади родин загиблих героїв, ще більше упевнилася, що ми не лише втратили дітей, чоловіків, батьків, а наша Україна втратила найкращих — цвіт нації.