Кажуть, кожна людина, як ненаписана книга. І це теж про Раїсу Гецман мовлено. Її розповідь про пережите вражає та зворушує до щему. У пам’яті залишилися теплі спомини про батька. Пригадала, як дівчам 11 липня 1941 року проводжала батька на війну. На трамвайній зупинці з ним прощалася. І вірила, що скоро повернеться її татусь. Ще тоді не збагнула, чому мама так побивається.
— До війни ми проживали у Києві. Батько працював на кондитерській фарбиці, — розповідала Раїса Никифорівна. — Коли ж мама залишилася з трьома дітьми (мені, найстаршій, було десять років), то її охопив відчай. Вона знала — їй із доньками у великому місті не вижити. Тож вирішила добиратися до Теофіполя, до своєї рідні. Вдалося їй отримати аусвайс, документ, який видала німецька окупаційна влада. І ми вирушили в далеку дорогу. Пішки добиралися із Києва до Теофіполя. Той шлях був важким, довгим і, здавалося нескінченним. Усього не перекажеш, як ми настраждалися. Доймав і холод, і голод. Проте, хоч і люди бідували, але нас пускали на нічліг, ділилися останнім. Траплялося таке, що ми перебивалися лише окрайцем хліба чи молоком.
Знесилені, з обмороженими руками та ногами, вони все ж добралися до містечка. Та замість хати побачили лише згарище.
Фросину Маринюк з трьома дітьми прихистили родичі. Згодом вони допомогли зліпити хатину із глини та соломи.
А у травні 1944 року прийщла сумна звістка — пропав безвісти Маринюк Никифір Павлович. Як підросте Раїса, то шукатиме батька, писатиме у різні архіви та інстанції, але так і не знайде найменшої зачіпки. І з роками зрозуміє, яка її мати сильна, бо вберегла своїх доньок від голодної смерті, дбала, щоб їх нагодувати хлібом насущним та вивести у люди.
— За роботою так і життя, бідолашна, не побачила. Вранці бігла на хлібозавод, а прийшовши додому, порала хатню роботу і сідала за швейну машинку, — продовжувала Раїса Никифорівна. — Біля неї і засинала. Замовлень було багато, а віддячували мамі продуктами — торбинкою пшона чи буханцем хліба. За Хрущова стало легше жити, в нас з’явилася корова.
Задумала солдатська вдова ще й будуватися. Збирала копійчину до копійчини і таки вдалося їй звести омріяний добротний дім.
— У ньому нині проживає молодша сестра Ольга, — вела мову пенсіонерка. — Я навчалася у Київському профтехучилищі на майстра пошиття жіночого одягу. Вийшла заміж і з чоловіком Геннадієм, політпрацівником, поїхала в Дунаївці.
А потім ще заочно навчалася на закрійницю. Однак душа не лежала до цього ремесла, тож вирішила спробувати попрацювати бухгалтером спочатку в універмазі, а потім в Ощадбанку. І не вірите, усе в мене вдавалося на роботі.
У любові і злагоді промайнуло подружнє життя Раїси Никифорівни. Коли овдовіла, то не відчувала себе самотньою, адже завжди поряд була її донька Ірина, яка піклувалася про свою матір. За донькою, зауважує пенсіонерка, була як за кам’яною стіною. Як Ірини не стало, невиліковна недуга вкоротила її віку, то світ був немилим. Однак вона не залишилась наодинці зі своїми щоденними клопотами. Адже соціальна служба прислала їй помічника Тимофія, який майже рік піклується про Раїсу Никифорівну.
А ним жінка нахвалитися не може. Бо ж юнак — чуйний та уважний — вислухає, підбадьорить, добросовісний та працьовитий, усе необхідне купить і ліки, і продукти, допоможе з прибиранням дому. А ще тямущий — усе, що потрібно, відремонтує та полагодить.
Хоча, зізнається Тимофій Польгуй (на фото), не сподівався, що стане соціальним робітником. Вісімнадцятирічний юнак, глибоко віруючий, обрав альтернативну службу замість проходження військової.
Працює Тимофій у територіальному центрі соціального обслуговування, під його опікою дванадцятеро людей. Для Тимофія дідусі та бабусі милі, добрі та мудрі, і він намагається їх зрозуміти. Та й з тіткою Раєю (так називає свою підопічну) відразу знайшов спільну мову і зумів стати найріднішим для самотньої пенсіонерки.
Хоча літа на зиму повернули, та 90-річна Раїса Никифорівна продовжує, як і у молодості, легко розв’язувати кросворди, не дає мозку лінуватися. Окрім словесних головоломок, які зміцнюють пам’ять, захоплюється книгами. Щоправда, читає їх на комп’ютерному планшеті. І звісно ж, з нетерпінням чекає на свого помічника Тимофія, який додає їй радості у житті своєю турботою.