Майже сорок років тому Микола Матусець обрав педагогічну стезю і її торує. Та й нині його посада директора Берездівського опорного ліцею вимагає неабияких зусиль та енергії. Однак Микола Васильович знаходить час для творчості — продовжує натхненно працювати над словом. Його щирі, відверті поетичні рядки хвилюють, налаштовують на роздуми.
Вірші почав писати ще з дитинства, і, обдарований гарним голосом, співав у шкільному хорі. Можливо, це підштовхнуло до вибору професії – навчався в Кам’янець-Подільському інституті на філологічному факультеті.
На першому курсі Микола зустрів кохання всього життя. Марія теж вирішила стати вчителькою української мови та літератури. Здібна та незвичайна дівчина заполонила серце юнака. І завжди він намагався бути поряд Марії. Вони часто ходили удвох, узявшись за руки.
Як отримали дипломи, то вирішили відгуляти весілля. На святкування з нагоди одруження приїхала майже вся група, аби привітати молодят. Адже однокурсники завжди милувалися їхніми високими почуттями, яких не приховували закохані.
Обидвоє переступили поріг Іванівської сільської школи, аби повести своїх вихованців у світ знань.
Минали, пролітали в стрімкому вирі дні. Були вони у подружжя і буденні, і святкові. Марія Миколаївна та Микола Васильович раділи успіхам не лише своїх вихованців, а й доньки та сина. І Олександра, і Євген додавали батькам радості та приємних подій. Закінчили виші, знайшли своє місце у житті. А як було втішене подружжя, коли син Євген вирішив присвятити себе нелегкій педагогічній роботі — в Іванівській школі навчає біології сільську дітвору.
Не так уже багато чоловіків, зауважив Микола Васильович, трудяться на освітянській ниві. Саме їм, відданим цій святій справі, вічним порадникам і вічним шукачам неземного, він присвятив вірш “Вчителю мій!”. І з цих ліричних рядків народилася пісня, яку часто виконує автор у колі колег та друзів, чи на сцені.
Про свою дружину Микола Васильович розповідає з ніжністю. Ось уже тридцять вісім років вона наповнює їхній дім теплом та любов’ю. З трепетом згадує першу зустріч з Марією. Не відразу вона зізналася, що теж пише вірші, ще з юної пори. І попри шкільні клопоти та домашні турботи, дбайлива мама, уже бабуся, працює над ліричними рядками, зігрітими її душею. “От тільки шкода, – продовжував Микола Васильович, що не вдалося дружині видати свою поетичну збірку”. Тож він сподівається, що зуміє підготувати такий подарунок коханій.
А ще він, поет і композитор, задумав написати книжку про Щурівчики, що на Ізяславщині, де народився і зростав, про знаних людей, про тих, які залишили добрий слід на землі.
Часто на крилах поезії лине до свого села:
Захотілось до рідної хати,
До полів, що напоєні росами,
Де світанки на радість багаті,
І отави видзвонюють косами...
Поспішає часто Микола Матусець у Щурівчики до своєї неньки, яка змалечку плекала в сина любов до рідної землі, української пісні.
І пишається своєю матір’ю, бо Галина Степанівна – велика трудівниця. Ніколи не боялася ніяких труднощів. За сумлінну працю вона, колгоспниця, нагороджена орденом. А ще була депутатом райради.
Життя часто дарувало Марії та Миколі Матусцям зустрічі з цікавими людьми — відомими співаками, композиторами, поетами, художниками. Щирі, доброзичливі й гостинні господарі часто запрошували їх у свій дім. Із багатьми із них поєднує міцна дружба, якою дорожать. “А не так давно гостював співак і композитор Павло Дворський, – розповідав Микола Матусець. – Приємно, що він зацікавився моєю поетичною творчістю і декілька друкованих віршів взяв із собою”.
Хто знає, можливо ця зустріч стане знаковою. У репертуарі народного артиста України звучатимуть пісні на вірші Миколи Матусця.
Літа не підвладні над почуттями подружжя. Ота сердечна прихильність Марії та Миколи ще із студентської лави, що переросла у кохання, не згасла, не минулася, зміцніла з роками. Та й у подружжя не вичерпалася потреба у ліричності та красі українського слова. Світ поезії їх захоплює та заворожує.
Gismeteo 
