Вони познайомилися у молоді роки в Коричинцях, тоді ще Вовковинецького району. Якраз Ольга Нагорна працювала завідуючою сільським клубом, а Килина Корда — медсестрою. Збігли десятиліття, і Ольга Григорівна привітала давню знайому, свою ровесницю, з 90-річчям. Ювілярка згадала милу серцю Циганівку, яка зникла з лиця землі, але не стерлася з її пам’яті.
– З’явилося це поселення ще після Жовтневої революції 1917 року. Селяни зі Згарка та Коричинець, які отримали земельні наділи і вирішили на новому місці хазяйнувати одноосібно, – розповідала Ольга Нагорна. – Тоді ніхто і не здогадувався, що їх обдурять, а Циганівку безжально знищать. А хуторян змусять віддати весь реманент, худобу та землю, зруйнувати хати. І доведеться їм знову будуватися в сусідніх селах.

Якраз там, на хуторі, у мальовничій місцині, оточеній лісом, і народилася Килина. В подружжя Парфена та Лукії Грицькових зростало п’ятеро доньок та син. Велика і дружна сім’я, хоча й не купалася в розкошах, але не бідувала. Адже їхній батько був працьовитим і дбайливим господарем, а мати – старанною господинею.
Хуторяни тяжко працювали, вели одноосібне господарство, орали плугами, та й врожай збирали вручну — косами й серпами. Невтомні землероби не прагнули змін у своєму житті, але довелося покинути обжиті місця й записатися в колгосп. Як мовиться, звабили калачем, а потім відігнали бичем.
Подружжя Грицькових з дітьми повернулося у Згарок. “Отримавши лише 30 соток землі, довелося батькам зводити новий дім, знову завести господарство, – розповідала Килина Парфенівна. – А ще тяжко працювали в колгоспі, заробляючи трудодні. На них видавали зерно раз на рік, а на роботу, як на панщину, доводилося ходити щодня”.
Хоча доля була прихильною до Килини. Закінчила семирічку, здобула професію, вимріяну з дитинства, — стала студенткою Сторожинецької школи медсестер. Повернувшись додому з Чернівеччини, влаштувалася у Згароцьку сільську лікарню.
Тракторист Віктор Корда зумів завоювати серце молодої медсестри. Гарно в них склалося подружнє життя, виховували доньок Світлану та Олександру, сприяли, аби вони здобули професійну освіту.
В Килини Корди понад 38 років медсестринського трудового стажу. Працювала в декількох медичних закладах, а найдовше — в дитячому відділенні Вовковинецької лікарні. І за будь-якої погоди добиралася туди на велосипеді або пішки.
Довгожителька не нарікає на життя, хоча залишилася сама. Доньки, які проживають на Рівненщині, підтримують свою матір. А онук Віктор, хмельничанин, часто навідується в Коричинці до своєї бабусі. Його приїзд для жінки — неабияка радість і втіха.
Та все ж, зізнається Килина Корда, згадує Циганівку й її огортає смуток. Не раз квапилася туди, де була садиба її батьків, та біля якої виднівся ряд вишень. І жінка ніби на світ народжувалася — на душі ставало спокійно і веселіше.
Хуторяни, які проживали у поселенні, зауважила Килина Парфенівна, були особливі, незвичайні, доброзичливі й працьовиті. Доклали рук, аби Циганівка стала величезним квітучим садом. Адже біля домівок, а їх, напевне, нараховувалася до двох десятків, росли різні фруктові дерева, що навесні чарували духмяним цвітом.
Та й Ользі Нагорній у 50-роках, коли вона переїхала в Коричинці, теж довелося побувати якраз на тому місці, де колись був хутір.
– І дивувалася, що побачила багато квітів, які ростуть у селах біля садиб, зарослі бур’янами сади, занедбані криниці, – розповідала Ольга Григорівна. – Назбиравши опеньок, поспішила додому, щоб розпитати у свекрухи про цю дивну місцину.
Тоді Ольга вперше почула про Циганівку. Адже рідна сестра її свекра зі своїм чоловіком Матвієм Марчуком та двома синами, які на хуторі народилися, проживала там. На фронт пішли батько зі старшим сином Леонідом і додому не повернулися. Залишився із матір’ю молодший Микола, але чомусь він вирішив здобути професію аж у Дніпропетровську. Однак солдатська вдова і його втратила – син відійшов у засвіти.
Невдовзі Ольга Нагорна з чоловіком переїхала в Деражню, але в її пам’яті залишилася хвилююча розповідь свекрухи. Тоді не думала, не гадала, що через багато років розповість про трагічну долю вдови Марії в книзі “Хутір Циганівка”. Ще й розшукає світлину 1938 року двох синочків Леоніда та Миколи багатостраждальної вдови.
Поспілкувавшись зі своєю ровесницею, Ольга Нагорна, зібрала спогади про долі хуторян та їхніх дітей. І взялася їх упорядковувати, працюючи над книгою.
Її задум підтримала Килина Парфенівна, ще й стала першою помічницею. “Час швидко летить. І нарешті з’явилася можливість зберегти безцінні спогади”, – зауважила Килина Корда.
Поважний вік не став їй на заваді знайти кільканадцять давніх фотографій, не лише своєї родини, а й чоловіка Віктора.
Коли ж дізналися родичі хуторян, що Ольга Нагорна узялася за написання книги про Циганівку, то надсилали, приносили їй світлини. Зібралося понад півтора сотні фотографій – найцінніших реліквій кожної сім’ї. А вони — красномовніші за будь-які слова.
Для Килини Корди ця книга — скарб. Адже вона пам’ять про родовід — працьовитих родичів, далеких і близьких, які дорожили своїм добрим ім’ям, а їхні життєві шляхи були непростими та навіть трагічними.
Нині Ольга Нагорна трудиться уже над третьою книгою. Залишається дивуватися її невтомності та творчій енергії. Адже 18 січня жінці виповнився 91 рік. Доброго Вам здоров’я, благополуччя, любові та тепла, Ольго Григорівно! Нехай усе задумане здійсниться.