Коли насвіть у найгарячіших точках, поряд зі страшною небезпекою, бодай якась дрібничка, проста річ нагадує про дім, про людей, які хвилюються за тебе, твій дух міцніє. З’являються сили, яких не очікував у собі. Про це не раз говорили наші хлопці, які б’ють ворога на передовій. Так, допомога, турбота, молитва тилу дуже важливі для кожного воїна. А тил — це не лише рідні, це тисячі незнайомих людей, які бодай чимось хочуть допомогти, які, не слідкуючи за плином годин, прагнуть якнайшвидше зібрати, підготувати, завантажити, відправити на фронт.

Волонтерська робота — це справді гуманітарний фронт, що стає суттєвою підмогою Збройним силам. Часто — не знаючи прізвищ, професій, місця проживання одне одного, — волонтери об’єднуються, утворюючи ланки одного великого ланцюга, який допоможе перетиснути горлянку ворогу.
Про волонтерів, які розгорнули свою діяльність у приміщенні ТОВ «Дитячий світ» з перших днів Майдану, віни на сході, знають не лише в Хмельницькому. Десятки жінок плели маскувальні сітки, «кікімори», готували їжу, збирали теплий одяг, ліки, щоб відправити бійцям на схід. Організовували збір кришечок від пластикових пляшок і виручені кошти спрямовували на виготовлення протезів для поранених бійців. Сім’я Тетяни Баско та її колег-підприємців, окрім цього, постійно підтримують будинки для престарілих, дитячі заклади, адже вважають це потребою своєї душі. І тепер, під час війни з російським окупантом, волонтери гуртуються, знаходять одне одного та працюють, працюють, працюють. Для нашої спільної Перемоги!
— Якось посеред ночі, десь о третій, телефонний дзвінок. «Мені дали ваш номер. Я зарізав свиню. Хочу привезти м’ясо, сало. Скажіть, куди?» — передає ту розмову з незнайомим чоловіком Тетяна. — «Ви хоч щось собі залишили?» — питаю його. — Дитино, хіба мені шматок у горло полізе, якщо війна, якщо на фронті наші хлопці вмирають?! — сказав мені тоді у відповідь.
Ми переробили м’ясо на тушонки і все відправили нашим хлопцям, — додає Тетяна Баско. — А на ранок дзвонить із місцевого ринку підприємець-сирієць. «Ти Таня — белая? — запитує, бо в мене білий колір волосся. Я, відповідаю. І він уточнює, куди саме привезти тканину для маскувальних сіток. А один чоловік із Хмельницького району зібрав по селу 5 кілограмів сиру. Дзвонить: «Мені треба Таню, що вареники пече...»
Такі люди віддадуть останнє і залишатимуться поза піаром, не розголошуючи про свої добрі справи і не вимагаючи подяки. Але їхні вболівання, їхні прагнення — справжні, — каже Тетяна Баско. — Ми можемо не знати одне одного, але в такий складний для країни час просто змушені єднатися і допомагати. Хто чим зможе. І в цьому єднанні — наша сила, — додає волонтерка.
І справді, завдяки таким, як сім’я Тетяни Баско, її друзі з «Дитячого світу», парафіяни храму преподобного Іова Почаївського ПЦУ в мікрорайоні Озерна, що в Хмельницькому, волонтерам із Старосинявщини, які щодня виготовляють м’ясні, рибні консервації, тисячам інших, які нині допомагають Збройним силам України, ми наближаємо нашу Перемогу, ми народжуємося як велика та нездоланна нація.
День, який провели з волонтерами, був дуже насиченим. Зранку у храмі преподобного Іова Почаївського розпочалося завантаження продуктів, які принесли з домівок прихожани. «Бус», яким керує хмельницький підприємець Іван Іващенко, сьогодні завантажуватимуть під зав’язку в багатьох місцях. Поряд з Іваном в машині його син Ілля. Хлопчик навчається в четвертому класі. Розповідає, що його рідна тітка Тетяна і багато знайомих стали волонтерами. Він також хоче допомагати, адже волонтери, наголошує, люди, які дуже потрібні нашим військовим.
Заїжджаємо до будинку Вікторії Черниш. Зранку й до обіду вона разом із сусідкою напекла більше 150 пиріжків із яблуками, сливами, варенням.
— Ми координували дії волонтерів ще з початку війни на сході. Кожен мав свої обов’язки. І тепер мені доручили пекти пиріжки. Вони зберігаються, не псуються і мають справжній домашній смак, — розповідає Вікторія. — Свого часу я навчалася на кухаря-кондитера. І ось через стільки років ці знання знадобилися. Знайшла хороший рецепт, удосконалила його. І щодня з сусідкою Оксаною Павлівною випікаємо пиріжки. Всі свої запаси варення, яблук, інших фруктів використали. Але волонтери, через Таню, як бачите, постачають нам борошно, масло, маргарин. Молоко, цукор купуємо самі. Вже, мабуть, більше тисячі пиріжків відправили хлопцям-захисникам. Нам сказали, що повинні забезпечувати свіжі пиріжки щодня. І ми не зупиняємося. Вже моя п’ятирічна донечка Ніколь звикла, що день починаємо із замішування тіста і завершуємо пакуванням виробів. Нині на фронті воює мій двоюрідний брат, багато знайомих. Можливо, хтось нагодує наших рідних, а ми — чиїхось. Сьогодні не ділимося на чужих і своїх. Усі воїни, які захищають українську землю, — наші, рідні.
На жаль, є й ворожа нечисть в тилу. До речі, днями Оксана Павлівна помітила одного підозрілого чоловіка біля нашого будинку. В окулярах на пів обличчя, почав її про щось розпитувати. А вона, повірите, запідозривши недобре, зірвала з нього ті окуляри і давай обмацувати, чи немає зброї. Від несподіванки він і дременув подалі. Сусідка каже, що й сама не сподівалася такої відваги, яка з’явилася в неї в одну мить. А загалом нам усім треба бути особливо пильними, щоб не проґавити поряд різних падлюк.
Поки вантажили пиріжки, говорили й про переселенців.
— Родини багатьох волонтерів надавали тимчасовий прихисток біженцям із міст, де ведуться бойові дії. Не одна сім’я зупинялася і в моєму помешканні. Є люди, які сто разів подякують за миску борщу чи супу, а бачили і таких, яким суші подавай, які сприймають ці події як можливість подорожувати, з упевненістю, що їм усі зобов’язані. Прикро, що в окремих наших співвітчизників така низька свідомість. Хтось залишає сім’ю, роботу і рветься захищати Україну. А хтось сподівається за чужими спинами пересидіти, перечекати і оголосити себе «жертвою», — ділиться думками волонтерка. — Така позиція у надважкий для країни час — злочин.
І все ж, — продовжує Вікторія, — ця війна нас дуже змінила. Ми стали дружніші. Ми всі мріємо про Перемогу! Ми єднаємося з упевненістю, що українців не здолати. Тепер ми не ділимося на схід, захід, центр, тепер Україна — єдина сім’я. Ось таке відчуття у мене, — каже, прощаючись, Вікторія Черниш.
Далі ми їдемо в редакцію «Подільських вістей» за підшивками газет, папером, адже сьогодні треба запакувати чимало банок консервації, підготовленої волонтерами. Потім — за ковдрами, які зібрали для переселенців. Затим — до штабу, де майже цілодобово працюють ще й інваліди АТО/ООС. Там вантажать маскувальні сітки, ліки, військове спорядження. Все це сьогодні відправлять на фронт, нашим бійцям, військовим частинам, з якими тримають міцний зв’язок.
Все буде Україна! — кажуть хлопці, які пройшли крізь пекло війни на сході в минулі роки. І, дивлячись в очі цим героям, відчуваючи руку сотень, тисяч людей, які допомагають українському фронту, віриш: наша Перемога буде обов’язково!