Давно це було. П’ятдесят років минуло, коли у містечку відкрили музичну школу, в якій Ліді так хотілося навчатися, та їй відмовили, бо набір закінчився. Засмутилася, а батько не знав, як донечку втішити, чим їй зарадити. І несподівано з’явилася надія. Бо ж приміщення майбутньої музичної школи було старе й занедбане. Довелося шукати тямущих майстрів, щоб його відремонтувати, та ще грубки вимурувати. І звернулися за допомогою до Анатолія Шевчука, знаного пічника. Погодився та працював не покладаючи рук, але від свого заробітку відмовився. Попросив Анатолій Олександрович лише, щоб його єдину доньку зарахували до музичної школи.

Марія Колісник працювала бухгалтером, а у вільний час завжди читала «Подільські вісті». І донині пенсіонерка передплачує газету. Вирішила розповісти про односельчан, які попри безглузді реформи, що знищують село, намагаються вижити, а своїми добрими вчинками ще й підтримати сусідів — далеких та близьких.

Навіть не віриться Адаму Кватерчуку, що йому уже 93-ій рік пішов. Життя таке швидкоплинне, минуло як один день. Нині Адам Ілліч проживає у Хмельницькому, турбується про нього донька. Все ж часто згадує своє рідне село Колісець на Теофіпольщині, хатину, обсаджену вишнями, яку збудував. Та залишилися у нього спогади, від яких серце щемить. Хоча йому було сім років, але час не стер обличчя батька. Він, знесилений і опухлий від голоду, помирав на його очах. Було так жаль і сестрички Гані, яку теж, як і батька, на підводі вивезли на сільський цвинтар.

У чемерівчанки Юлії Слободчикової творчих задатків немало. Тому й дівчина легко знаходить для себе захоплення й наполегливо йде до успіху.

Подружжя Михайло та Сюзанна Кулакови виховують четверо дітей. І їхні доньки, на диво, усі обдаровані й талановиті.