Кілька років тому Віталій Бельдяєв прийшов у медичний коледж з сестрою Інною, яка мріяла стати студенткою. Тоді він і познайомився із Любою Назаренко, котра ще роздумувала над вибором професії. Здавалося б, що ця випадкова зустріч у Хмельницькому так і залишиться спогадом, бо, роз’їхавшись по своїх домівках, кожен занурився у свої клопоти. Закінчивши училище, Люба працювала у приватній пекарні, а Віталія призвали в армію. На початку 2016 року він вирішив продовжити службу, але вже за контрактом.

Дівчатко років дев’яти, збираючи докупи всі сили, аж ніжки в колінках зігнувши,  несло на руках дворічного братика, однією ручкою ще штовхаючи поперед себе візочок. Хлопчик вертівся туди-сюди, раз по раз сповзаючи з рук, але вперто не бажав сідати у  візочок, який  все норовив перевернутися, чіпляючись за бордюр. А погляд дівчинки невідривно прикутий до зграйки  ровесників: дівчатка весело гомоніли, креслили на асфальті якісь фігурки для ігор, обмінювалися фото у телефонах, весь час перебігаючи з місця на місце, з лавочки на гірку.

Хоча й щасливе та безтурботне життя нині у Кузьми Левчуня у великій доньчиній родині, та все ж пенсіонер не може змиритися, що його обійстя в Ульяновому стало пусткою. Там минуло його дитинство, хоча убоге і стражденне, але спогади про батьків зігрівають душу. Вони в поті чола трудилися, старалися, щоб їхні шестеро дітей не бідували. Та все ж той час колективізації став невблаганним і жорстоким для селянської родини.

Не думала Ніна, що її чоловік Геннадій Вегера одягне військову форму й захищатиме Вітчизну. Бо ж за плечима у нього була лише армійська служба, а, здобувши мирну професію, працював у місцевому господарстві.

Мудру й доброзичливу Надію Рудько в її рідному селі знають не лише дорослі, а й малі. Не оминає її оселю дітвора з колядками й щедрівками. А ще, мабуть, найчастіше навідується листоноша, яка приносить їй листи. І 80-річна Надія Гнатівна, отримавши звісточку від рідних чи знайомих з різних куточків України, не гаючи часу їм відписує.
— У молоді роки у мене було шістнадцять адресантів, а нині лише шість, — зауважує пенсіонерка.
І надісланий лист у редакцію якраз став приводом для нашого знайомства. Бо для самотньої Надії Гнатівни уже довгі роки газета залишається і порадницею, і розрадницею. Навіть у найскрутніші часи жінка не відмовлялася від передплати часопису.