Коли запитали в 90-річної Поліни Олександрівни Воронюк, у чому, на її думку, секрет довголіття, вона відповіла: «В роботі. Щоб довго прожити, треба працювати якнайдовше. Треба рухатися». Бабуся каже, дуже чекає весни, щоб уже вийти на город, бодай чимось допомогти рідним. А зимова пора, додає, наганяє на неї сум. То щоб швидше минали дні, плете шкарпетки, килимки – вже недаремно час витрачає.

Коли Надя їхала в гості до рідної сестри, котра проживала в росії, то думала, що побуде, роздивиться, можливо, залишиться там назавжди. Бо ж поряд із найріднішими завжди затишніше і почуваєшся впевненіше. Проте за якийсь час вона повернулася до Білевого на руках із маленьким сином Олегом.

У Хмельницькому попрощалися з солдатом окремої механізованої бригади Андрієм Целіхом, який віддав найдорожче, захищаючи Україну від ворогів-окупантів. Захисник загинув на Донеччині. Його ідентифікували за допомогою тесту ДНК.

Ніякі ворожі ракети чи дрони не зітруть нашої української ідентичності, не зруйнують звичаї, традиції та ужиткове мистецтво, — упевнена Світлана Рула. В нелегкий час шепетівчанка завзято відроджує давні ремесла.

Це вже друге поранення за місяць. І хоч біль не відпускає та наче струмом пронизує все діло, він усміхається. Бо ж нарешті за довгий час йому пощастило зустрітися з сім’єю – обняти дітей, дружину, маму. Мабуть, саме ця зустріч із рідними перевищує всі фізичні страждання і ті болючі відчуття, які переслідують його і вдень і вночі. Перше поранення було в ногу та руку, а друге добряче зачепило ногу та ребра. Госпіталі Запоріжжя, Дніпра, Хмельницького. Але Андрій Луцький не з тих людей, які так легко здаються. Зустрівши переляканий погляд дружини, мами, він відразу вмикає позитив: «Все буде добре! Прорвемося!» І, відчуваючи силу, впевненість у цих словах, рідні вірять йому.