Коли Руслан Плахов їхав на фронт, то обіцяв своїй дружині повернутися та потанцювати з нею. Чекала й вірила, що слова дотримає, не раз із чоловіком кружлятиме у вальсі. Однак війна — жорстока, невблаганна — розлучила Оксану із Русланом.
Була на вершині щастя з коханим понад шістнадцять років. Хоча і не сподівалася, що випадкова зустріч стане початком спільного життєвого шляху. Якраз тоді була розлучена, а він теж самотній. Ні на мить Руслан не сумнівався, що Оксана — його доля. Так воно і сталося.
Він цінував і поважав свою сім’ю, маленька доня для нього стала безмежною радістю та невичерпною втіхою.
«Разом ми ніколи не нудьгували, — розповідала Оксана Миколаївна. — Весело проводили час за настільними іграми, їх у нас вдома чимало. Ходили на прогулянки у ліс чи вечірніми вулицями рідного міста, а взимку грали сніжки, каталися на льоду. Іноді мені здавалося просто неможливо бути такою щасливою. Та ні, можливо, ще й як, коли поруч був такий чоловік, який прихиляв небо до твоїх ніг, цінував, поважав, любив, оберігав і здійснював твої мрії»…

Світлана Нех із тих сильних та завзятих жінок, які дають лад домашньому господарству, виховують дітей, бо їхні чоловіки, одягнувши військову форму, обороняють рідну землю. Хоча і втома збиває з ніг, проте без улюбленої справи не уявляє вона своє життя. Випікає торти, не лише смачні, а вміло оздоблені милують дивовижною красою. Справжні солодкі шедеври.

Здається, цю пісню, що стала для неї улюбленою, може слухати цілими днями. І як же влучно зазначено: «Перший син, мов сонце ясне, що ніколи не погасне. Другий син, то сизий сокіл, синьоокий. Третій син — то срібний дощик, наймолодший, найдорожчий…»

У 1996 році почула неймовірну історію про Миколу Саса, який у Городоцькому районі змайстрував на розлогому дереві будиночок. Хоча висота ясеня сягала 30 метрів, та чоловік зумів збудувати екологічне і зручне житло. У своїй хатинці, куди піднімався по драбині із мотузки, аби усамітнитися, читав Ніцше чи Аристотеля, а вечорами споглядав на зоряне небо, як філософ Кант.

Нині, мабуть, немає такої родини, яка не була би пов’язана з війною. У когось — воюють рідні на фронті, у когось — добрі знайомі. Хтось — із перших днів війни волонтерить, а хтось переймається долею переселенців. Для більшості з нас життя змінилося, наповнившись великими переживаннями, клопотами, пов’язаними з війною.