Надрукувати
Категорія: Новини
Перегляди: 6098

Тут дійсно домашній затишок: добротний ремонт, зручні меблі, тепло, а що вже готують смачно — пальчики оближеш. Та найголовніше — ставлення персоналу — справді, як до рідних. Тому й не дивно, що охочих переселитися сюди чимало. Тож судилося закладу, так би мовити, розростатися.
Комунальний соціальний заклад «Відродження», який нещодавно відкрив свої двері у Білогородці Ізяславського району, спочатку мав слугувати лише для тимчасового постійного перебування пацієнтів денного стаціонару місцевої лікарні. Але стільки людей виявили бажання тут перебувати, що довелося й документацію на ще один вид діяльності готувати, й додатковий поверх під будинок престарілих виділяти.
Нещодавно добротні приміщення колись потужної Білогородської лікарні передали на баланс сільської ради, керівник якої довела давню істину: хто хоче працювати, шукає можливості.

«Уявіть собі: прокапали хворій літній людині медпрепарати, посадили на підводу й повезли за чотирнадцять кілометрів додому, в Христівку, до прикладу. Хіба ж це лікування? Хіба нормально це? — запитує голова села Оксана Тарасюк, й одразу відповідає: — Ні, звісно. От ми і вишукували шляхи розв’язання цієї проблеми. Адже обслуговує наш лікувальний заклад не лише місцевих мешканців, а й жителів довкружніх сіл».
Функціонує тут ПМСД, лабораторія загальної практики сімейної медицини… Один з поверхів лікарні облаштували під соціальний заклад, ремонт зробили. У палатах, що всі разом на п’ятнадцять ліжкомісць розраховані, фотошпалери, як вдома, поклеїли, кімнату відпочинку, фойє облаштували, душову, пральну машинку встановили… Плазмовий телевізор на відкриття вручив народний депутат Андрій Шинькович.
Пройшовши необхідні медпроцедури, люди, надто з віддалених сіл, мають змогу тут відпочити, похарчуватися. «Їсти дають чотири рази, — розповідає сімдесятип’ятирічна пацієнтка із Чижівки Ольга Шейдик. — І голубці, й деруни, й фрукти, овочі. Я в санаторії була, то там гірше годують. А що вже ставлення персоналу, то передати вам не можу. Ну, а лікарі у Білогородці завжди професійністю своєю славилися».
За проживання й харчування пацієнти денного стаціонару слачують 35 гривень на добу, якщо прописаний у сільській раді — лише 15. Є низка пільгових категорій, проживання й харчування яким безкоштовні: учасники АТО, інваліди, діти війни, чорнобильці, мами-одиначки з дітьми…
«Коли дізналися про наші умови, й що плата лише 35 гривень на добу, — розповідає директор закладу Валентина Богуцька, — вісім чоловік з «Будинку милосердя», що на першому поверсі розміщений, до нас перейшли. І ще багато людей просяться, які не мають за ким доживати віку». «Тож робитимемо ремонт третього поверху й облаштовуватимемо там будинок престарілих, — запевняє сільський голова. — Адже знедолених людей, на жаль, вистачає. Не дбає про пенсіонерів належним чином держава. Немає у нас потрібних соціальних субвенцій».
Проживають тут навіть родинами. Сімдесятидворічний Микола Кривий з Шепетівки та Ольга Дорошук з Ізяслава створили сім’ю вже в «Будинку милосердя». Микола Васильович третій рік до ліжка прикутий: спочатку інсульт відібрав ногу до коліна, затим стегно зламав, прооперували, впав… Жінка піклується про нього, доглядає. «Це у вашому, молодому віці, кохання, — посміхається чоловік, — а у нас: якщо ми хвилюємось і піклуємось одне про одного — це справжні почуття». У їхній затишній кімнаті, як вдома, навіть кіт є. Нещодавно принесла Ольга з вулиці, пожаліла тваринку. Мурза тепер повноправний пацієнт закладу».
«Я залишився сам, — розповідає Микола Гринь, який за рік святкуватиме вісімдесятиріччя, — дружина померла, троє дітей в Сибіру. А тут мені добре, по-домашньому затишно, по-родинному весело, цікаво. Ми й карти, й шахи граємо, спілкуємося, телевізор дивимося…»
Олександр Кузерін взагалі з Латвії, проживав у Білій Церкві. Так закрутила-повернула доля, що після перенесеної хвороби мусить проживати у соціальному закладі. Та на долю не нарікає. Усім, каже, задоволений, все — на вищому рівні. Надто — ставлення персоналу.
«Нещодавно прийшла до мого кабінету керівник «Відродження» Валентина Миколаївна й каже, що просять її підопічні землі ділянку: сумують за роботою, вирощувати хочуть городину всіляку, біля землиці поратися, — розповідає Оксана Анатоліївна. — Будемо щось думати, хай заспокоять душу за звичною з діда-прадіда роботою».