Коли будете у Ярмолинцях, неодмінно відвідайте на площі 600-річчя братську могилу, над якою височить пам'ятник загиблим воїнам. На гранітній стіні напис: «Лейтенант Каретніков Іван Васильович».

Трагедія розігралася майже шістдесят літ тому. Йшов 1944 piк. Радянські війська наступали, але німці чинили шалений oпip. В бою над Соколівкою фашисти збили наш літак. Знеможений, зранений пілот приповз в село, шукаючи тут схованку. Однак знайшлися зрадники, які потягли його в Ярмолинці до німців. I ось на території, де нині завмерла самохідна артилерійська установка, гітлерівці розправились з воїном.

 Лунали постріли. Один, другий, третій... А юнак продовжував стояти. Сп'янілий фашист, від злості закочуючи більма очей, прицілювався в обличчя полоненого. А кулі пролітали мимо...

Не міг він більше стояти, здригаючись від кожного пострілу. Все одно кінець. Все одно прийде смерть з косою. Biн дивився поглядом в оту канаву, останню домівку для себе. Ой мамо, мамо, чому ти її не постелила? Вороги ж її приготували чорну, холодну, тверду... Де взялась сила в юнака? Стікаючи кров'ю, похитуючись, підійшов до фашиста, роздер одяг.

— Не вмієш стріляти... Вчись стріляти на моїх грудях, гаде!

Ocтaннi слова... Принишкли налякані хлопчаки. А льотчик лежав на землі, закривши очі, наче після важкої праці заснув. Маком цвіла кров, з грудей ще бив струмочок, який розтікався.

Перелякані хлопченята прибігли додому i про побачене розповіли дорослим. Ti знайшли дощечки, обложили канаву, поховали. Ще одна могилка виросла. Ідуть матері, вдови. Зупинились над могилкою, слізьми вмились. А де ж їхні діти? Може, десь на енному кілометрі, ой горе-горе, чи хтось обгорне їх...

А мати загиблого льотчика? Війна ще котилась, а Клавдія Василівна Каретнікова виплакала всі свої сльози, чекаючи листоноші. Де ж ти, соколику ясний? Пропав безвісти... Чи вбили нелюди? Безвісти... Почула i упала на зранену землю. Кожен день чекала вісточку, чекала його живого. Нехай без рук, без ніг, але щоб Ваня був живий... У 1969 році матір дізналася “адресу” сина від слідопитів-школярів Ярмолинеччини. I подалася в далеку Україну. Жменьку землі з рідної Росії, квіти йому привезла на могилу. ...Мамо, рідненька, гордись своїм сином. Biн був мужнім, не впав на коліна, не просив пощади у ворогів. Для матері він залишився дитиною, білявим хлопчиком, добрим і слухняним. Коли побачив літаків з чорними хрестами, які скидали смерть, колишній учень індустріального технікуму пішов у райвійськкомат. Опісля став льотчиком. А політ над Ярмолинеччиною був для нього останнім. У двадцять два роки став безсмертним.