Пам’яті мого дідуся Костянтина, який помер у голодомор 1933 року

 

Буде з того пожива лише горбоносим воронам,

Чорним, чорним, неначе з глибин антрацит.

Мертві люди лежать, а процесій нема похоронних,

По дорогах іде людомор, людожер, геноцид.

По країні лютують нові спадкоємці Ваала

І кидають йому у роззявлену пащу мерців,

І регочуть з живих, і ведуть себе підло й зухвало,

очманілі від влади його лупоокі жерці.

І волає земля з перехресть до вселенського Бога:

«Зупини ворогів, схамени, покарай і оксти»!

А того, хто живий, та не здатний уже ні до чого,

За прокльони пусті і його слабкодухість прости.

Що замок відімкнув і пустив бузувіра до хати,

Що приречено мовив: “Мені вже тепер все одно!”

Що не вцілив ножем прямо в серце нахабному кату,

А віддав йому в руки останнє пшеничне зерно.

Пустослів’я й обман витанцьовують в мізках, як бубон,

Залишаючи правнукам байки про пекло і гріх.

І благають, і просять в антихристів немічні губи,

Викликаючи в тих лиш презирство, байдужість і сміх.